Тут у п'єсі написано «зітхає». Карафолька за всіма правилами зітхнув, зробивши при цьому паузу. З тієї паузи негайно скористався дід Салимон, якому, видно, давно вже кортіло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дід.— От же ж спеціаліст! (То чомусь було у діда найлайливіше слово!) Окозамилювач чортів! Ну точнісінько наш колишній голова Припихатий! Той теж такі штуки одмочував, як начальство з області приїхати мало... Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь...
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
«Бу-бу-бу... Ревізор!.. Гу-гу-гу... Хлестаков!... Ру-ру-ру... П'єса...» — тільки й чулося в усіх кутках. Навіть старезні бабусі, що зроду такого слова в роті не держали, й собі: «Ревізор», «Ревізор»,— аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх підстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревізор» ніякий не Гоголь, а кореспондент райгазети товариш Курочка, який приїздив колись у наше село, і написано все точно про нашого колишнього голову Припи-хатого; але оскільки Припихатий зараз на відповідальній посаді інструктора в обласному управлінні культури, то й написано так завуальовано, і підписався товариш Курочка не своїм іменем, а псевдонімом — Гоголь...
Теперішній голова колгоспу Іван Іванович Шапка дуже з цієї чутки сміявся й одвалив нам чималенькі гроші на декорації і костюми. Це була справжня удача. Робити декорації допомагав нам учитель креслення і малювання Анатолій Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мішковини і марлі ціла бригада дівчат. З осені до самісінької весни готували ми п'єсу. І от...
Якби цього вечора якийсь злодій забрів у наше село, він міг би спокійнісінько, не криючись, підряд виносити все з хат і не кваплячись вантажити на віз, чи що у нього там було б... Дома, в хатах, не тільки не лишилося живої душі — навіть собаки збіглися з усього села до клубу і влаштували тут свої собачі вечорниці.
Та що там казать, коли навіть стосемилітня баба Трин-дичка, прапращурка нашого зоотехніка Івана Свиридови-ча, про яку дід Салимон казав, що вона «вже почала другий віраж», що в неї скоро знову різатимуться зуби й що вона ніколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дізнатися, чого це вона так довго живе (а ми з Явою точно знали: через те, що вона полин — боже дерево — їсть, ми самі бачили1), баба Триндичка, яка вже тридцять років не виходила з двору, ніколи не була в кіно і не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила,— ота сама Триндичка і то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радісно вигукнув дід Салимон.— Уже ходити вчиться. Скоро й гопки піде.
За це баба Триндичка під загальний регіт мовчки вперіщила діда Салимона костуром по спині.
Але стривайте, стривайте...
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! По серцю різонув третій дзвінок.
В залі гасне світло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сцені у першій яві) Галина Сидорівна.
Завіса із скреготом розсувається (вона у нас, як той ланцюговий собака,— на залізних кільцях по іржавій дротині біга).
Все!
Почалося.
Тепер подітися нікуди.
— Я запросив вас, панове, щоб...— чути вже городни-чеський голос Стьопи Карафольки.
Я стою за лаштунками, заплющивши очі і притискаючи до грудей кулаки, і шепочу: «Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!» Як заклинання.
Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчила! Як би зараз згодилося! Хоч я й піонер і не вірю, звичайно, але... Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути з вершечка верби у річку! Я стояв на сукові і дивився вниз, а серце моє вже давно одірвалося і, вискочивши з грудей, летіло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гілляку, і не міг одірватися, а паморо-ки мені забивало, і в животі тенькало, і... Але ні!
То були іграшки, а не переживання. Я з радістю стрибнув би зараз не те що з верби, з телевізійної київської вежі, аби тільки...
— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило...
«Ну нічого, спокійно, спокійно! Все буде гаразд! Все буде гаразд... От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!..»
— Гга-га-га!
«Ну от! А я, дурний, боюся!..»
Все ближче, ближче, ближче...
От уже зараз, зараз...
Як тільки Карафолька скаже... О!.. О!.. О!..
«Так і ждеш, що зараз розчиняться двері — і шасть...» У мене всередині щось клацнуло, я сіпнувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.
— Надзвичайна подія! — одчайдушно гаркнув Ява.
— Несподівана новина! — одчайдушно гаркнув я.
1
Ми й собі пробували той полин їсти, але на другий день кинули — гірке; хай, може, як постаріємо, тоді... А то й зовсім не треба нам такого гіркого несмачного довголіття... (Примітка Павлуші Завгороднього).