Емі Чуа, Джед Рубенфелд
Три сили. Як виховують в успішних спільнотах
Вступ
Одна з одвічних загадок людства — чому декому, попри не надто перспективне походження, вдається піднятися на величезні висоти, а інші, маючи на позір такі самі здібності за собою й такі самі перешкоди перед собою, взагалі нічого не досягають.
Наша книжка — саме про це старе як світ питання. Ми писали її з надією, що читачі зможуть винести з неї краще розуміння світу, в якому ми живемо. Світу, в якому окремі особистості й групи досягають значно більше за інших — у вимірах багатства, соціального статусу й інших загальноприйнятих показників успіху.
Початковий задум цієї книжки парадоксальний: успішним людям притаманно усвідомлювати водночас і свою вищість, і недоладність. Певні групи посилюють у своїх членах це відчуття, і вони є напрочуд успішними. Таке неймовірне поєднання рис належить до потужної культурної спадщини, що генерує драйв. Він полягає у потребі самоствердження, що змушує людей систематично відмовлятися від миттєвої винагороди заради майбутніх досягнень. Наснажуючи своїх учасників саме таким драйвом, групи отримують особливі переваги в Америці, позаяк сучасна американська культура сповідує зовсім іншу ідею: приймати себе такими, якими ми є, та жити тут і зараз.
У цій книжці поєднано досвід і знання із двох дуже різних сфер. Співавторка упродовж майже двадцяти років писала про успішні етнічні меншини у всьому світі: від Південно-Східної Азії й Африки до колишнього Радянського Союзу. Співавтор широко висвітлював те, як бажання жити-тут-і-зараз чимраз ширше охоплювало сучасну західну культуру, особливо в Америці, підважуючи здатність країни жити заради майбутнього. США не завжди були такими. Насправді, як ми продемонструємо, Конституція вимагає від американських громадян значно більшого.
У певних груп у США набагато вищі досягнення порівняно з іншими — у вимірах доходів, кар’єри, академічних результатів і т.ін. Однак говорити про це складно, бо ця тема расово заангажована. Іронія ж полягає в тому, що наявні факти розвінчують расистські стереотипи. У Сполучених Штатах деякі темношкірі та латиноамериканські групи значно перевершують численні білі й азійські. Ба більше, зауважено виразну криву успіху — він зазвичай розпорошується у третьому поколінні іммігрантських спільнот. І це руйнує ідею про вроджені групові особливості й підважує всю концепцію «виняткових груп».
У цій книжці подано новий погляд на успіх — його приховані двигуни, внутрішню динаміку й ціну. Платити за нього доводиться дорого, іноді навіть здоров’ям. Однак якщо правильно зрозуміти й опанувати описану тут концепцію трьох культурних рис, вона стає джерелом розширення можливостей, понад якесь окреме визначення успіху. Ми продемонструємо, що Три сили можуть стати сходами до неабияких досягнень, зокрема й тих, що полягають не в самозбагаченні, а в служінні іншим.
Насправді, Три сили доступні будь-кому. Це сукупність цінностей і переконань, звичок і вмінь. Індивіди будь-якого походження здатні інтегрувати їх у власне життя або життя своїх дітей, і це надасть можливостей досягти того успіху, який вони самі для себе визначають.
Розділ перший. Три сили
Існує начебто взагалі неамериканський факт про сучасну Америку — окремі групи суттєво перевершують інші. Деякі із найуспішніших груп в американському суспільстві вас не здивують, а інші навпаки.
Що спільного в людей, які обіймали або обіймають посади фінансових і генеральних директорів1 American Express, Black & Decker, Citigroup, Dell, Fisher-Price, Deloitte, JetBlue, Marriott International, Sears, Roebuck, Skullcandy, Sam’s Club і Madison Square Garden? Усі вони — віряни Церкви Ісуса Христа святих останніх днів. У 1980 році на Уолл-стрит2 важко було зустріти мормона, а нині вони стали чільними гравцями у радах директорів великих корпорацій, в інвестиційних фірмах і бізнес-школах.
Мормони не єдина група, яка постала нізвідки. Останнім часом було опубліковано багато матеріалів про занепад висхідної соціальної мобільності3 в Америці. Нам говорять, що добробут народжених після 1960 року американців зумовлений переважно тим, чого досягли їхні батьки. Можливо, загалом це правда, але американська мрія, зокрема її старомодна версія, де описано мільйонерів із нетрів, не втратила своїх позицій4, особливо серед іммігрантів[1].
Після 1959 року сотні тисяч кубинців перекочували в Маямі, здебільшого прибуваючи туди без засобів до існування6. Їх зустріли ворожо: на будинках, які здавалися в оренду, часто можна було побачити таблички «собакам і кубинцям вхід заборонено»7. Вони тіснилися у маленьких помешканнях і наймалися мити посуд, мести подвір’я і збирати помідори8. Ці кубинські вигнанці разом зі своїми дітьми допомогли перетворити сонне місто Маямі9 на один із найжвавіших ділових центрів Америки. Станом на 1990 рік відсоток народжених у США американців кубинського походження із річним доходом домашнього господарства понад 50 тисяч доларів удвічі перевищував відповідний відсоток англо-американців10 із таким самим доходом. Кубинці становлять лише 4% латиноамериканського населення США. У 2002 році серед десяти найбагатших латиноамериканців налічувалося п’ять кубинців11, і нині вони — порівняно із латиноамериканцями у США загалом — у два з половиною рази частіше отримують понад 200 тисяч доларів на рік12.
1
Хоча це й рідко згадується у пресі, але дослідження, які нібито свідчать про занепад висхідної соціальної мобільності в Америці, відверто оминають іммігрантів і їхніх дітей. Ба більше, кажучи про смерть висхідної мобільності у США, найчастіше посилаються на дослідження, здійснене фундацією Pew. А в ньому прямо сказано, що результати не стосуються «іммігрантських родин»5 — для них «американська мрія жива і актуальна».