Така ситуація в Азії. А як щодо китайців, які живуть у США? Теоретично приблизно 66% американців китайського походження (іммігрантів у першому поколінні) можна протиставити традиційній китайській моделі батьківства. Зрештою, багато хто з них сам був вихований надміру жорстко, і тепер вони дедалі частіше кажуть, що для батьків важливо показувати свою любов і давати дітям більше свободи. (Навіть у самому Китаї деякі батьки зараз вдалися до інших крайнощів, упадаючи навколо єдиної дитини в сім’ї, і це викликає побоювання щодо покоління розніжених і розбалуваних «маленьких імператорів»577 ).Однак дослідження — а їх проводиться дуже багато — раз у раз підтверджують, що загалом китайські батьки-іммігранти набагато суворіші за неазійських американців578 і перетворюють дисципліну, високі очікування, наполегливість і самоконтроль на частину повсякденної реальності своїх дітей.
Маленьких американських піаністів або скрипалів азійського походження так багато, що вони вже перетворилися на кліше. Багато хто не може зрозуміти не лише те, в який спосіб американські батьки азійського походження виховують стільки віртуозів, а ще й чому. Для чого ці виснажливі години вправ? В одному з досліджень азійські іммігранти (переважно китайці і корейці) — батьки учнів підготовчих класів Джульярдської музичної школи579 — назвали дисципліну, зосередженість, важку працю і самопожертву типовими, але не вродженими «азійськими» чеснотами. Йшлося про те, що ці риси потрібно «засвоїти» і«постійно в них вправлятися», і батьки «сподівалися прищепити їх дітям за допомогою класичної музичної освіти», починаючи з дуже раннього віку. «Якщо вони оволодіють музичним інструментом, то не матимуть потім великих проблем із точними науками і математикою, — сказав один із батьків, — адже якщо маєш дисципліну такого типу, вміння концентруватися і долати перешкоди, робити щось знову і знову, то знатимеш: “Гей! Якщо я докладу всіх можливих зусиль, то досягну успіху”».
Звісно, існує багато винятків, але загалом китайські батьки-іммігранти — заможні й бідні, освічені й ні — схильні накидати своїм дітям режим і правила, дуже відмінні від тих, що панують у білих родинах. Ось лише кілька типових результатів емпіричних досліджень. Китайські американські дошкільнята й вихованці дитячих садочків упродовж приблизно години щодня580 вдома займаються «діяльністю, що потребує зосередженості», а білі американські дітлахи — менше шести хвилин на день. Американські діти китайського походження дивляться телевізор на третину менше часу порівняно збілими американцями581. У відповідь на запитання про причини успішності дітей у школі матері китайського походження применшують значення вроджених здібностей і наголошують на роботі і зусиллях; натомість білі американські матері акцентують природні здібності, роль учителів і удачу582.
Китайські матері-іммігрантки частіше змушують дітей додатково навчатися вдома583, а білі американські матері більше цікавляться розвитком у дітей соціальних навичок і самооцінки584. Засновник Zappos Тоні Шей згадує, як його батьки-іммігранти тайванського походження примусили його розпочати підготовку до SAT тестування вже у шостому класі. Він грав на фортепіано, скрипці, трубі та валторні і мусив був присвячувати кожному інструментові по півгодини щодня, а вихідними і «влітку щодня на кожен інструмент відводилося по годині»585. Зрештою, він додумався вмикати аудіозапис, щоб обманути батьків, а сам тим часом читав[37] журнали586.
Дослідження також підтверджують, що батьки-іммігранти китайського походження набагато перевершують західних своєю суворістю, коли йдеться про соціальну поведінку дітей. Вони часто забороняють їм «вештатися» з друзями після школи, користуватися телефоном з дорослішанням — ходити на побачення та пізні вечірки587. У дослідженні китайських іммігрантів — і з заможних передмість, і з робітничого класу — соціологиня Хелен Луї виявила, що «інші діти сприймають як належне речі на кшталт ночівлі в друзів, але вони стають причиною конфліктів» у китайських іммігрантських родинах. Як згадує одна з опитаних, «мені майже ніколи не дозволяли ночувати в інших. Боже збав, мене ж там можуть зіпсувати, — сміється. — Але я тоді була ще маленькою. Коли я подорослішала, їм довелося цим поступитися, так само як і сподіваннями на досягення у навчанні»588. Ще одна респондентка згадує, що «почувалася трохи краще» від усвідомлення, що її американським друзям китайського походження доводилося боротися з аналогічними правилами: «Я маю подругу, вона старша за мене, і їй нікуди не можна ходити. Вона ще й досі ховає свого хлопця від матері. Знаєте, вона не може тусити до дванадцятої чи першої»589.
37
Одне з нещодавніх досліджень, широко висвітлюване у популярних медіа, нібито показало, що сувора модель виховання «непритаманна» американцям китайського походження і що нормою є «піклування про дітей». Насправді ж дослідження не суперечить добре відомим відкриттям, за якими китайські іммігранти загалом вимагають від своїх дітей сильнішої дисципліни і вищих результатів, аніж більшість американських батьків. Методологія дослідження не передбачала глибокого розгляду конкретних практик виховання. Наприклад, не з’ясовувалося, що діти роблять після школи, які оцінки вважаються прийнятними, скільки годин практики чи навчання вимагають батьки; не було жодних порівнянь між китайськими чи будь-якими іншими батьками. Натомість китайських батьків просили оцінити себе за допомогою вибраних речень і сказати, чи вони «виявляють піклування діями», «уважно слухають» своїх дітей, «підтримують їх своєю поведінкою», «кривдять чи сварять їх», «змінюють тему, коли дитина щось хоче сказати» чи «карають, нічого або майже нічого не пояснюючи». За відповідями (батьків і дітей) на ці запитання, дослідники класифікували більшість (або майже більшість) китайських батьків, що брали участь у дослідженні, як «дбайливих». Однак дослідження не мало на меті виявити, чи були ці батьки суворими за американськими стандартами, вимагаючи більше дисципліни або привчаючи до активнішої праці. У прикінцевих примітках можна знайти джерела і додаткову інформацію.