І він пішов від мене до протилежних дверцят своєї машини, достоту як учора, коли я зазнав катастрофи.
— Ні, ви не смієте! — зарепетував я. — Не робіть так знову! Та знаєте, хто ви є? Ви просто заздрісник!
Голова Крамлі мало не зірвалася із в’язів. Він круто повернувся.
— Хто я?
Я був майже певен, що побачив, як рука його шарпнулась до пістолета. Та пістолета на місці не було.
— І… і… і… — белькотав я. — І ви… ви ніколи нічого не зробите!
Моє зухвальство дійняло його до живого. Крамлі крутнув головою і втупився в мене поверх машини.
— Чого не зроблю? — запитав він.
— Хоч би чого хотіли. Ви!.. нічого!.. не!.. зробите!
Я випалив усе до останнього слова і вражено замовк. Не міг навіть пригадати, щоб коли-небудь кричав так на когось. У школі я був узірцевим слиньком. Щоразу, як котрась учителька починала гримати, я аж скулювався. А тепер…
— Якщо не навчитеся… — додав я, затинаючись і відчуваючи, як пашить моє обличчя, — е-е… прислухатися до серця, а не до розуму.
— Норман Роквелл, «Філософські поради заблудним детективам», — Крамлі сперся на машину, наче то була його єдина в світі опора. Він пирснув сміхом, тоді затулив рот долонею і глухо промовив: — Говоріть далі.
— Ви ж не хочете мене слухати.
— Синку, я вже й забув, коли сміявся.
Вуста мої міцно зімкнулись. Я заплющив очі.
— Ну ж бо, — сказав Крамлі, трохи лагідніше.
— Усе дуже просто, — почав я поволі, — я давно дійшов висновку, що чим більше думаю, тим гірше виходить написане. Усі гадають, ніби треба думати й думати. Ну, а я все те перечуваю і записую, знову перечуваю і знову записую, а вже потім, у кінці дня, обмірковую, Час думати настає згодом.
В очах Крамлі засвітилися вогники цікавості. Він нахилив голову в один бік і поглянув на мене, а тоді нахилив голову в другий бік — наче мавпа в зоопарку, яка дивиться з-за ґрат і міркує собі: що то в біса за почвара там стоїть?
Потім, не сказавши й слова, не засміявшись і навіть не всміхнувшись, він просто сів за кермо машини, спокійно ввімкнув мотор, легенько натиснув на газ і помалу-помалу рушив.
Проїхавши метрів двадцять, він загальмував, якусь хвилю подумав, тоді дав задній хід, визирнув із віконця й гукнув до мене:
— Бога ради! Докази! Хай вам чорт! Докази!
На це я так рвучко висмикнув з кишені праву руку, що мало не порвав куртки.
Потім простяг до нього кулак і розтиснув тремтливі пальці.
— Ось! — мовив я. — Ви знаєте, що це таке? Ні. А я знаю? Так. Чи знаю я, хто той старий? Так. А ви знаєте, як його звали? Ні!
Крамлі поклав голову на згорнені на кермі руки й зітхнув.
— Гаразд, я слухаю.
— Оце, — сказав я, роздивляючись кришиво на своїй долоні, — маленькі А, Б, В… Літери алфавіту, вибиті компостером із трамвайних квитків. Ви їздите машиною і, мабуть, уже хтозна-відколи не бачили такого дива; ну, а я, відтоді як перестав ганяти на роликових ковзанах, ходжу пішки чи сідаю в трамвай, отож мало не потопаю в цих паперових літерках.
Крамлі поволі підвів голову, намагаючись не виказувати цікавості чи уваги.
А я вів далі:
— Той старий завжди стовбичив у павільйоні на кінцевій станції й напаковував кишені цим мотлохом. А під Новий рік або й на Четверте липня[11] обсипав ним людей замість конфеті й вигукував: «Зі святом, зі святом!». Коли я побачив, як ви вивертали бідоласі кишені, то враз подумав, що це напевне він. Ну, що ви скажете тепер?
Запала довга мовчанка.
— Чорт… — Крамлі неначе подумки молився, заплющивши очі, як і я хвилину тому. — Хай поможе мені Бог. Залазьте.
— Що?
— Залазьте, хай вам абищо! Ви ще маєте довести те, що оце сказали. Я вам що — ідіот?
— Так. Цебто… ні, — я відчинив дверцята машини й потрусив лівим кулаком у кишені куртки. — Отут у мене є й ще дещо — водорості, які хтось залишив цієї ночі біля моїх дверей і…
— Замовкніть і тримайтеся.
Машина рвонулася вперед.