— Як вам відомо, — обізвався я, — п’ю я рідко…
Монокль так і вилетів із Фріцового ока. Та він його таки впіймав і всадив назад.
— І чого ж тобі там забажалося? — прогавкотів він.
Я пустив повз вуха зверхність його тону, бо саме вчасно пригадав таке вино, яким Фріц був колись похвалився.
— Кортону, — мовив я, — із тридцять восьмого року.
— Ти й справді сподіваєшся, що я відкоркую найкраще своє вино для такого типчика, як оце ти?
Я проковтнув давучий клубок і кивнув головою.
Він зіп’явся навшпиньки й мало не до самої стелі заніс кулака, от ніби щоб увігнати мене в підлогу. Одначе кулак той лагідно опустився й відкрив віко шафки, аби дістати звідтіля пляшку.
І справді: Кортон, 1938.
Скрегочучи зубами й пожираючи мене очима, він відкорковував пляшку.
— Ось я поспостерігаю, як ти його сьорбатимеш, кожен ковток! — прогарчав він. — Якщо скривишся, хоч трішечки, якщо викажеш, що ти його не поцінував як слід… пшш!
Напрочуд хвацько видобув він корок і поставив пляшку, аби вино видихалося трішки.
— Ну, а зараз, — зітхнув він, — дарма що фільм уже двічі переставився, погляньмо, що тут утнув наш чудо-хлоп! — Фріц плюхнувся в крісло й зателепав моїми новими сторінками. — Дай-но я прочитаю твій нестерпний текст. Хоча один тільки Бог святий відає, чому ми маємо удавати, начебто хоч коли-небудь та повернемося до тієї бійні-різниці! — Він заплющив своє ліве око, а праве, сховане за тією яскравою шклянкою, забігало сюди-туди, туди-сюди. Дочитавши, він жбурнув ті сторінки на підлогу й люто кивнув головою Меґґі: позбирай, мовляв. І невідривно стежив за її обличчям, а сам тим часом наливав вино.
Меґґі поклала ті сторінки собі в пелену, а на них — свої руки, мов на яке євангеліє.
— Я ладна заплакати. І що? Уже й плачу!
— Припини корчити комедію! — Фріц одним ковтком поглинув своє вино й аж тоді схаменувся — розсердився на мене, бо то ж через мене він мусив вихилити його залпом. — Та ніяк ти не міг написати все це за кілька годин!
— Даруйте, — боязко вибачився я. — Але тільки швидка робота дає добрі результати. А загальмуєш — то й почнеш розважати, що ж це ти робиш, та й напартолиш.
— А що, розважати-міркувати — це фатально? — зіронізував Фріц. — Ти що, на мізки свої сідаєш, коли клепаєш на машинці?
— Вже й не знаю. Агей, непогане це вино!
— Непогане! — люттю вибухнув Фріц у стелю. — Він на «Кортон-’38» каже «непогане»! Та вже ж краще за ті льодяники, що ти їх гризяєш, гасаючи довкола студії. Краще за всіх жінок на світі. Майже за всіх.
— Це вино, — швидко переметнувся я на компліменти, — майже таке саме добре, як і ваші фільми.
— Чудово! — Фріц, прострелений крізь своє его, усміхнувся. — Ще б трішки — і ти зробився б мадяром.
Він знову наповнив мій келих і повернув мою почесну медаль — свій монокль.
— Юний винознавче, а чого ще ти сюди прийшов?
Слушний момент!
— Фріце! — почав я. — Тридцять першого жовтня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року ви зрежисерували, зняли й відредагували фільм під заголовком «Дика вечірка».
Фріц напівлежав у своєму кріслі, простягши ноги й тримаючи келих у правиці. А його шуя[58] потяглася до тієї кишені, де мав би лежати монокль.
Холодно й ліниво Фріц розтулив рота.
— Як-як? Повтори!
— Ніч Геловіну, тисяча дев’ятсот тридцять четвертого…
— Налий. — Фріц, заплющивши очі, простяг свій келих.
Я налив.
— Проллєш хоч крапельку — спущу зі сходів.
Фріцове обличчя задерлося до стелі. Відчувши достатню вату вина у своєму келиху, він кивнув, і я відійшов, аби налити й собі.
— І де ж це, — Фріцові уста рухалися так, ніби вони ніяк не були пов’язані з рештою його незворушного обличчя, — де ти чув про такий тупий фільм із такою дурною назвою?
— А знято його без плівки в камері. Ви режисерували його десь зо дві години. Назвати вам акторів, котрі грали тієї ночі?
Фріц розплющив одне око й намагався через кімнату сфокусувати зір без монокля.
— Констанс Реттіґан, — почав я перелік, — І.Х., док Філіпс, Менні Ляйбер, Станіслав Ґрок, а ще — Арбутнот, Слоун та його дружина, Емілі Слоун.