«Крамлі, — подумав я, — де ж ти є?»
І помчав.
72
Було ще одне останнє місце, яке я мав перевідати.
Я подерся нагору темними інтер’єрами Нотр-Даму.
Ось і побачив постать, закляклу біля горішнього краю лівої вежі, зовсім близько до ґарґульї, що поклала своє звірине підборіддя на всіяні рогами лапи та й задивилася кудись через Париж, якого тут ніколи й не було.
Бочком-бочком понад краєм я наблизився, глибоко вдихнув і покликав:
— Це ти…?
І мусив зупинитися. Але постать, що там сиділа, не витикаючись із тіней, хоч би зворухнулася.
Я ще раз глибоко вдихнув і мовив:
— Я тут.
Та постать випросталася. Голова й обличчя виринули на непевне світіння міста.
Востаннє я глибоко вдихнув і тихо покликав:
— Рой?
На мене подивилося Чудовисько — довершена копія того Монстра, що допіру, лише кілька хвилин тому, безсило розплився у сповідальні.
Та жахлива гримаса мов спаралізувала мене, ті страхітливі, несамовиті очі заморозили мою кров. Моторошна рана рота розкрилася, ковзнула вшир і прохрипіла єдине слово:
— Тааааккк…
— Усе вже скінчилося, — повідомив я уривчастим голосом. — Боже мій! Рою! Спустімось краще вниз!
Чудовисько кивнуло. Правиця його піднялася й почала скубати себе за обличчя, зриваючи з нього весь той віск, грим, усю ту машкару жаху та приголомшеного зачудування. Пальцями, нігтями, неначе кігтями, здирав він із себе те кошмарне поличчя. Й ось із тієї різниці-бійні виринуло добре мені знайоме обличчя давнього шкільного товариша.
— А що, схожий я був на нього? — поцікавився Рой.
— На Бога, Рою! — сльози затуманювали мені зір, тож я ледве міг його якось роздивитись. — Так!
— Атож, — буркнув Рой. — Воно й мені щось таке подумалось.
— Господи, Рою! — видихнув я. — Здери з себе оте есе! Бо маю таке жахливе відчуття, ніби, як не здереш усього того, воно неодмінно приросте, і я вже ніколи не побачу тебе справжнього!
Роєва правиця імпульсивно сіпнулася догори, щоб оддерти ту гидотну накладну щоку.
— Сміхота! — прошепотів він. — Але і в мене таке саме відчуття.
— І як це ти дійшов до такої ідеї, щоб приліпити собі потворне обличчя?
— Дві сповіді? Ти вже ж вислухав одну. То й ще одну хочеш? — Так.
— То ти що, священиком зробився?
— Якесь таке почуття ніби виробляється у мене. А ти що, бажаєш, аби я тебе відлучив?
— Від чого?
— Від нашої дружби?
Його очі хутко шаснули на мене.
— Ти ж цього не хотів би!
— Але міг би.
— Друзі не шантажують друзів дружбою.
— Тим більше підстав для розмови. Розповідай.
Рой, усе ще не здерши зі себе й половини машкари, розпочав, дуже тихо, свою розповідь.
— Це все звірята мої накоїли. Ніхто ж бо й ніколи не чіпав моїх дорогесеньких, любих тварючок. Їм я віддав своє життя, уявляючи та виліплюючи їх. Вони були сама довершеність. А я був їхній Бог. Бо що ще я мав? Чи ж я хоч коли призначив побачення дівчині, найкращій гімнастці класу, душі товариства? Чи ж мав я хоч якихось жінок за всі ці роки? Чорта з два. Я і в ліжко лягав зі своїми бронтозаврами. Цілими ночами літав із моїми птеродактилями. Тож уяви собі, як я почувся, коли хтось понищив моїх невинняток, зруйнував мій світ, повбивав моїх предковічних коханчиків. Я не просто ошалів. То був напад психічної хвороби.
Рой помовчав мить. А тоді, все ще не розлучившись із залишками тієї моторошної плоті, повів далі:
— Хай йому абищо! Усе було так просто. Придумалося воно мені все жужмом, і то з самого початку. Чи не того самого вечора, коли я шугнув слідом за Чудовиськом на цвинтар? Я просто залюбився у того клятого Монстра. Тільки боявся, коли б ти не зіпсував мені цієї потіхи. Потіхи?! А через неї пішли з життя люди! Отож коли я побачив, як він забіг до своєї власної могили, а назад не повернувся, я свідомо не розповів тобі цього. Знав: ти спробуєш мене відмовити, а я ж мав отримати оте обличчя, Господи Боже мій, оту велику страхітливу машкару, для нашого епічного шедевру! Тож я й зачаївся зі своєю пасткою і зліпив те глиняне погруддя. Що потім? Тебе мало не вигнали. А мене? Геть із павільйону! А потім! Динозаврики мої почавлені, міста — розтоптані, а моє скульптурне зображення гидесного Чудовиська розбите молотком на шматки. І обернувся я берсерком.[60] Але швидко до мене дійшло: був лиш один чоловік, який міг усе це знищити. Ані Менні, ані будь-хто інший, кого ми знали. Тільки воно — саме Чудовисько! Той тип із «Браун-Дербі». Але звідкіля б він довідався про глиняний бюст моєї роботи? Хтось сказав йому? Ні! Думкою перенісся я в ту ніч, коли гайнув слідом за ним на цвинтар, що за студією. Господи, та ж саме так воно й мало бути! Спочатку зайти до склепу, а далі якось попід муром і вигулькнути в студії темненької ночі, а вже там, звісно, він і побачив мою глиняну копію його обличчя та й вибухнув гнівом…
60