Выбрать главу

Чийсь голос закричав:

— Я втрапила на ранній рейс! А транспорт — жах! І це ви всі тутечки! То я знаю вас, вас і вас.

На порозі стояла Пеґ і показувала на когось із нас пальцем.

— Але хто, — закричала вона, — ота напівгола жінка?!

Нехай усі уб’ють Констанс

Ця книжка написана з любов'ю до моєї доньки Александра, без допомоги якої третє тисячоліття могло ніколи не нагрянути, а також із пошаною і любов'ю до Сіда Стебела.[63]

Розділ перший

То було темне, буряне повечір’я.

Невже це єдиний притомний спосіб узяти за барки свого читача?

Хай там що, зараз не про те, адже згодом насунула грозова непроглядна ніч. Невпинно періщив дощ, наводнюючи околиці Венеції,[64] що у штаті Каліфорнія, а з опівночі блискавиці щодуху прорізали обриси неба. Злива ніяк не вщухала. Хляпало від присмерку аж до самісінького світанку. Надворі не видно було ні душі. Жодна істота не прошмигнула під проливнем. Тіні в бунгало виписувалися тремкими синюватими відблисками. Саме там чатували нічні погутькала, невтомно вичікуючи поганих, а то й цілком кепських вістей. Утім, щось таки снувало тією повіддю за десять миль на південь і десять миль на північ. То було не що інше, як сама Смерть. Звідти несло ще когось. Хтось прудко біг наввипередки зі Смертю, аби постукати у мої тонкі, мов папір, двері, що виходили на узбережжя океану.

Це спантеличило мене, що зігнувся у три погибелі над друкарською машинкою, так, ніби викопував могили. То був єдиний лік у час безсоння. Я тільки-но призвичаївся у цьому склепі, як раптом громовий удар метнувся від моїх дверей, якраз у розпалі бурі.

Я кинувся до дверей, розчахнув їх навстіж, і побачив там, ви тільки уявіть, Констанс Реттіґан, котру всі краще знали як просто Реттіґан.

Міріади спалахів блискавиць промчали небом, здавалося, надлуплюючи його з тріскотом грому. Все це скидалося на звичайнісіньке фотографування, коли поперемінно виринають темінь і світло, світло і темінь. І так десятки разів. Незрушним залишалося єдине — Реттіґан.

Сорокаліття звершень та поразок зійшлося в одній брунатній тюленячій плоті.

Золотава засмага, п’ять футів і два дюйми заввишки. Вона ненастанно тиняється врізнобіч — то прибреде сюди, то знову жене назад, відпливаючи далеко на присмерку і повертаючись удосвіта (принаймні так кажуть), аби виніжуватися на пляжі, коли заманеться, за милі перегукуючись із морськими істотами, а чи блаженствувати у басейні неподалік побережжя, тримаючи в руках по пляшці мартіні, голісінька від тім’я до п’ят, віддаючи себе в обійми сонцю. А то шасне у підвал до заниканого проектора кінотеатру, щоб окинути оком свій силует, який позачасно мелькає на пополотнілій стелі разом з тінями Еріха фон Штрогейма,[65] Джека Ґілберта,[66] Рода Ларока.[67] Потім, залишивши по собі безмовний сміх, знову розчиняється у хвилях прибою, — рухома мішень, невловима ні Часом, ні Смертю.

Констанс.

Реттіґан.

— Господи, як ти тут опинився? — її побронзовілим обличчям, що з вигляду нагадувало лице дикунки, котилися сльози, перемішані з дощовими краплями.

— Господи, — проказав я, — а ти як?

— Дай відповідь на моє запитання!

— Меґґі вирушила на схід, на якусь педагогічну конференцію. Я ж із усіх сил намагаюся дописати черговий роман. Наше острівне помешкання простоює пусткою. Мій попередній господар сказав, що твої апартаменти вільні, тож можу перебратися сюди для того, аби писати і плавати. От я й осів тут. Заради Бога, Констанс, забігай усередину, а то промокнеш до останньої нитки.

— Я й так намокла. Відійди вбік!

Хай як дивно, після цієї фрази Констанс ані на крок не зрушила з місця. Мить-другу стояла, вкриваючись дрижаками, під спалахами розгонистої блискавки, яку наздоганяв грім.

Ураз мене осяйнула думка, що я спозираю жінку, яку знаю роками, здавалося, більше, ніж ціле життя, котра то пірнає у море, то виплигує з нього; жінку, чий образ виринав на стелі та стінах підвального кінотеатру, яка проминала, ніби пропливаючи на спині, життям фон Штрогейма та інших безголосих видив.

Незабаром ці картини змінилися. Вона стояла у дверях змаліла од зблисків і грюкотінь, схожа на дитинча; притискала до грудей чорну сумку, обхопивши себе обіруч, аби геть не змерзнути, її очі були затуманені якимось незвіданим жахом.

вернуться

63

Сід Стебел (Сідні Стебел, 1924 р. н.) — американський письменник, учитель креативного письма, приятель Рея Бредбері.

вернуться

64

Венеція (Веніс) — західне передмістя Лос-Анджелеса, що має житлове, комерційне та курортне значення. Первинно отримало назву «Американська Венеція». Відоме пляжами і каналами. Слугувало культурним пристановищем «Битого покоління».

вернуться

65

Еріх фон Штрогейм (1885–1957) — американський кінорежисер, актор, сценарист епохи німого кіно. Народився в Австрії. Мав єврейське коріння. До процесу створення кіно долучався спершу як асистент, потім технічний директор, художник з костюмів. Тоді ж почав зніматись у кінокартинах, правда, його ролі навіть не зазначали у титрах. Лише після тривалих поневірянь зумів здобути свого глядача.

вернуться

66

Джек Ґілберт (Джон Сесіл Прінґл; 1897–1936) — американський актор, сценарист, режисер. Був зіркою німого кіно. Запам’ятався вперше завдяки кінокартині «Великий коханець», у якій зіграв провідну роль.

вернуться

67

Род Ларок (Родрік Росс Ларок; 1898–1969) — американський актор, почав діяльність у 16 років, граючи у водевілі. Метаючись між театральними виставами і зйомками у кіно, він часто потерпав від шквалу критиків, які не дуже схвально відгукувалися про його роботу. Втім, свою зірку на Алеї слави він усе-таки заслужив.