Ганчірна мотанка заворохобилася. Старезне покривало, що спадало на обличчя, нагадувало краями водяні виямки, позоставлені на мілині. Дрібнючі полиски світла щоразу пробивалися на-гора з-під поморщених повік.
— Даруйте, не можу підвестися, — задриготів поморщений рот. — У пана з Армантьєра не вставав уже сорок років.
Його рот зайшовся сміхом так, що заледве не захлиснувся. Тоді з нього вирвався кашель.
— Ні, ні, у мене все гаразд, — почувся безсилий шепіт. Голова відкинулася назад. — І де, в дідька, вас так довго носило?
— Ви про що?
— Я вичікував вас! — завела мумія. — Який тепер рік? Тисяча дев’ятсот тридцять другий? Сорок шостий? П’ятдесятий?
— Тепліше, тепліше…
— Шістдесятий. Чи який?
— У десятку, — скрикнув Крамлі.
— Я не зовсім з’їхав з глузду, — зашамкотів побабчений рот старигана. — Принесли мені якусь потраву?
— Потраву?
— Ні, ні, цього просто не може бути. Один хлопчур таскав мені собачі наїдки з друкарської алеї Ґраб-стріт,[77] консерву за консервою або всяку кляту падаль. Ти ж не він? Чи він?
Ми розвернулись і захитали головами.
— Вам до вподоби мій пентхаус? До речі, первинно це слово означало місце, в якому утримували пентюхів. Дати чосу звідти було непосильним завданням. Ми всього-на-всього наділили його іншим значенням та підвищили платню. На чому я завершив? Ага, згадав. То як вам мій притон?
— Справжня Читальня християнської науки![78] — вигукнув Крамлі.
— Тиць, моя радість! — тим самим тоном проказав Рамзес II. — Тисяча дев’ятсот двадцять п’ятий був добрий на почин. Відтоді не міг зостановитись. Усе приставало до рук, не те, щоб любив видирати з-під носа, але як уже взяв, то випускати не хотілося. Все почалося того дня, коли мені з голови вилетіло, що треба до духу виносити ранкові газети. Затим назбиралася ціла пака за тиждень, і так пішло-поїхало — «Триб’юн», «Таймс», «Дейлі Ньюс». Море різного непотребу. Ось там, праворуч від вас, добірки тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого. По ліву руку — за тисяча дев’ятсот сороковий. Стос позаду — за сорок перший. Повний комплект.
— Як бути тоді, коли ви шукаєте конкретний номер, а на ньому накладено усього з чубком, десь футів чотири?
— Намагаюся на такому не зациклюватися. Назвіть дату.
— Дев’яте квітня тисяча дев’ятсот тридцять сьомого, — зірвалося з мого язика.
— Бодай би ти скис! — процідив Крамлі.
— Не затуляй рота цьому парубкові! — донісся шепіт з-під товщі закушпеленого покривала. — Джин Гарлоу[79] відійшла у двадцять шість років. Уремічне отруєння. Відправа завтра у першій половині дня. Форест-Лон. Нельсон Едді та Джанетт Мак-Дональд[80] будуть на панахиді.
— Боженько! — прорвало мене.
— Він не до кінця ролики розгубив, чи не так? Далі!
— Третє травня тисяча дев’ятсот сорок другого року, — ляпнув я що попало.
— Загинула Керол Ломбард.[81] Авіатроща. Гейбл[82] оплакує її.
Крамлі повернувся до мене.
— І це все, що вам відомо? Мертві зірки кінематографа?
— Не переймайтесь, дітиська, — пролунав старий, ледь не загробний голос. — Що ви тут забули?
— Ми прийшли… — завів Крамлі.
— Це стосується… — підхопив я.
— Досить, — у голові старого здійнялася курява думок. — Ви є продовженням!
— Продовженням?
— Востаннє, коли хтось намагався видертися на Моунт-Лоу, аби звести рахунки з життям, він не довів справу до кінця, вирішив звернути назад, одначе дорогою його збила автівка. Відтоді цей горе-самогубець живе в достатку. Останнього разу хтось справді приходив сюди якраз… Якраз нинішнього полудня!
— Нинішнього?
— Чом би й ні? Хіба не можна провідати немічного старця, котрий потопає у безкраю порохна. Я не знав тілесних любощів з 32-го року. До речі, хтось заходив сюди кілька годин тому, розносив вісті, горланив про лихе в тунелях. Пригадуєте казку, в якій був млин, що готував вівсянку? Кажеш «починай!» — і, на тобі, гаряча вівсянка. Хлопчина знав, як запустити її, але, мов на гріх, забув чарівне слово, спроможне зупинити вариво. Бісова вівсянка до краю затопила місто. Для того, щоби прокласти кудись стежку, доводилось утоптати чимало каші. У мене он скільки преси, а з вівсянкою якось туго. І до чого це я?
— Казали, що хтось горланив тут…
— То десь із коридору між «Лондон Таймс» та «Фігаро». Ну-ну. Горлання жінки скидалося на крикняву віслюка. Від того репету я аж у штани надзюрив. Наганяла страху, що обвалить мої колони. «Один нехитрий поштовх — і все притьмом полетить шкереберть, як у доміно, — горлопанила вона. — Усі ці кляті часописні забудови розквасять тебе».
77
78
79
80
Нельсон
81
Керол
82
Кларк