Здоровенне крісло заскрипіло. Стіна плоті рухнула на обох нас, ніби віщуючи небезпеку.
— Ви збираєтеся забрати те, що наговорили, коли розглядали долоню?
— Ні, я кажу лише те, що бачу на розпластаній долоні. У вас буде інше життя, що розпочнеться відразу ж після цього. Мерщій пошматуйте газету. Спаліть весільні запрошення. Пакуйте речі й котіться звідси світ за очі. Скажіть, щоби вона сконала. Тільки не тет-а-тет, а телефоном, з іншого кінця країни. А зараз вибирайтеся!
— Куди мені далі пуститися?
— Простіть мені, заради Бога, — вона заплющила очі й прошепотіла: — Перевірте весільне запрошення.
Я підняв запрошення і прикипів до нього поглядом.
— Шеймус Брайян Джозеф Реттіґан, духівник собору святої Вібіани…
— Ідіть і скажіть йому, що його сестра в пеклі, й лихо її подвійне, хай вишле святої води. А тепер змотуйте вудочки! У мене роботи хоч греблю гати.
— Які ж справи?
— Блювати треба, — видала вона.
Я затиснув картку з ім’ям отця Шеймуса Брайяна Джозефа Реттіґана у долонях, відступив назад і наткнувся на Крамлі.
— Хто ви? — запитала Каліфія, врешті-решт помітивши того, хто ховався у моїй тіні.
— Гадав, що вам відомо, — мовив Крамлі.
Ми вийшли звідти, зачинивши за собою двері. Весь будинок затремтів під ваготою її тіла.
— Попередьте її, — кинула вслід Каліфія, — аби більше сюди й не ступала.
Я поглянув на Крамлі.
— Вона і словом не обмовилася про твоє майбутнє!
— Дякувати Богу, — сказав Крамлі, — за Його невеличке благословення.
Розділ тринадцятий
Спустившись стрімчастими бетонними приступками, ми сунули до автівки. У мерхлому сяйві блідолицого місяця Крамлі окинув оком моє обличчя.
— Що за мармиза охижілої псини?
— Хвилю тому я прилучився до церкви!
— Залазь мерщій, заради Бога!
Я забрався в машину та скоцюбився від лихоманки.
— Куди далі прямуємо?
— До собору Святої Вібіани.
— Вмерти і не встати!
Крамлі завів автівку.
— Ні! — вирвалося з мого горла. — Ще одну таку здибанку я аж ніяк не витерплю. Завертай додому, Джеймсе, — душ, три пивця і в постіль. Констанс спіймаємо, коли почне розвиднюватися.
Ми проминули Каллагана й Ортегу, рухаючись розважливо, без жодного поспіху. Схоже на те, що Крамлі був майже потішеним.
До того, як прийняти душ, перехилити пиво і закимарити, я приліпив на стіну сім чи то вісім перших шпальт газет, прямісінько над узголів’ям свого ложа, хай буде про всяк випадок, раптом виб'юся зі сну посеред ночі з надією докопатися до істини.
Усі до одного імена, зображення, заголовки, надруковані великим та дрібним шрифтами, прибережені зі загадкових і не зовсім містичних міркувань.
— Сон сивої кобили в літню ніч! — чмихнув із-за спини Крамлі. — Ти й далі наміряєшся порпатися серед гиблих новин, що змиршавіли відразу ж після друку?
— Ближче до світанку, певна річ, вони можуть звалитися зі стіни, совгнути моїми повіками і зав’язнути десь у творчому відділі мозку.
— Творчий відділ! Японське бушідо! Американська тарабарщина! Якось вони відстануть від стін, сповзуть униз, як і ти, а що далі, їх кудись занесе?
— А чом би й ні? Якщо ти не притримаєш коней, то ніколи з цього не виборсаєшся.
— Постривай. Доб’ю це, — Крамлі почав жльопати. — Вкладешся з дикобразами, пролупиш очі з пандами? — він кивнув у бік зборища знімків, імен та життів. — Невже Констанс може бути там?
— Десь принишкла собі.
— Іди пополощися в душі! Я пригляну за некрологами. Коли ж вони заворушаться, здійму крик.
— А чи не перепустити нам по трохи «Маргарита»[103] перед тим, як закуняти?
— Думав, що та ніколи так і не запропонуєш, — відреагував я.
Розділ чотирнадцятий
Собор Святої Вібіани уже зачекався нас. У Скід Роу[104]. Самому середмісті Лос-Анджелеса. Опівдні ми попрямували на схід, оминаючи головні бульвари.
— Тобі коли-небудь випадало бачити В. К. Філдса[105] у стрічці «Якби у мене був мільйон»? Придбав кілька підтоптаних «Бляшанок Ліззі»,[106] щоби покласти на лопатки дорожніх зірвиголів. І славно! — проказав Крамлі. — Ось чому не терплю магістралі. Мені страх як кортить закатрупити когось на дорозі. Ти хоча б мене слухаєш?
— Реттіґан, — я спам’ятався. — Гадав, що знаю її.
— А бодай би ти сказився! — Крамлі злегка усміхнувся. — Та ти взагалі ні про кого ні в зуб ногою. Тобі ніколи так і не написати знакового американського роману, бо, б’юсь об заклад, не розбереш, де підсвинок, а де погній. Куди не глянь, набиваєш ціну персонажам, які варті повного пшику, а тому й вивергаєш нізвідки шляхетних принців та невинних молочниць. Хоча левова частка писак і того не утнуть, ти й так не на жарт розійшовся з цією тяганиною. Нехай реалісти підзбируюють собачі какулі.
103
104
105