Я не випустив ані пари з уст.
— Знаєш, у чому твій клопіт? — пробубонів Крамлі за мить, зніживши голос. — Ти любиш людей, які не заслуговують любові.
— На кшталт тебе, Краме?
Він пильно обвів мене оком.
— Усе до ладу, — зізнався він. — Щоправда, дірок у мені більше, ніж у ситі, але поки, як бач, не запався. Тримайся міцніше! — Крамлі вдарив по гальмах. — Вдома у священика — як у рідних стінах!
Я прикипів поглядом до собору Святої Вібіани — він зачахав на занедбаному Скід Роу, але всередині його ще жевріло життя.
— Святий Ісусе! — видав я. — От де годилося звести гніздечко. Ти збираєшся заходити?
— Горіти мені в пеклі, ні! У дванадцять мене виперли до сповіді: надто уже оббивав пороги неприкаяних жінок.
— Коли-небудь ще причащатимешся?
— Коли вік доживатиму. Чого чекаєш? Випльовуйся, штурпаку. Від Королеви Каліфії до Королеви Янголів.
Я виліз назовні.
— Прочитай за мене «Аве Марія», — докинув Крамлі.
Розділ п'ятнадцятий
Якраз із полудня собор сливе починав простоювати пусткою, лишень одна покутниця прихистилася побіля сповідальні. Коли священик показався, зараз же прикликав її до себе.
Угледівши його обличчя, миттю збагнув, що потрапив туди, куди слід.
Одначе, тільки-но жінка вийшла, я, здавалося, з переляку язик проковтнув, і все-таки скрався до сповідальні. Там, за віконними перемичками, бовваніла тінь.
— Слухаю тебе, сину мій!
— Даруйте, панотче! — випалив я. — Каліфія.
Ураз інші двері кабінки з розгону гупнули і розчахнулися навстіж в унісон із клятьбою. Вслід за тим я теж прочинив двері. Духівник похитнувся, наче його протаранило пострілом. Це була Реттіґан, дежавю. Ні, не вигиниста, дев’яностоп’ятикілограмова, засмагла до побронзовілості, наче у тюленів, плоть, а її тінь — викапаний скелет, плічка для пальт, флорентійський священик доби Ренесансу. Всередині нього зачаїлися кості Констанс, одначе саме тіло було обтягнене вапняною шкірою, що кольором нагадувала череп, уста священика прагли спасіння, але аж ніяк не постелі чи богомерзьких трапез. Тут був Савонарола,[107] який молив Бога простити усе його невтолиме словоблуддя, і сам мовчкуватий Господь із привиддям Констанс, і дух її полум’ям випирав з його очей, і витріщався з його черепа.
Попри двоїстість та сум’яття, отець Реттіґан збагнув, що, крім ословленого раніше, жодної загрози я більше не несу; він повів головою у бік ризниці, кивнув, аби я ступав усередину, аж тоді запер за обома двері.
— Ви її приятель?
— Ні, сер.
— Гаразд, — перехопився він. — У вас є на все п’ять хвилин. Кардинал очікує мене.
— Вам краще піти.
— П’ять хвилин, — мовила Констанс із-під маски вилитого двійника. — То що там?
— Я доперва навідався до…
— Каліфії, — отець Реттіґан важко зітхнув, стримуючи відчай. — Королева. Переправляє сюди людей, яким неспроможна зарадити. Вона вірує у своє, я — у своє.
— Констанс знову кудись заподілася, панотче.
— Знову?
— Принаймні так казала Королева, себто Каліфія.
Я простягнув Книгу мертвих. Отець Реттіґан прогорнув сторінки.
— Де ви її відкопали?
— Отримав від Констанс. Вона пояснила, що хтось надіслав її. Ймовірно, хтось зробив так, аби сполохати Констанс чи накапостити їй; бозна для чого. Гадаю, лише вона відає, яка загроза насправді нависла.
— Припускаєте, що вона заникалася кудись тільки заради того, аби поводити усіх за носа? — він поринув у роздуми. — Мене самого двоїстість думок почала діймати. Хай там як, були ж такі, які живцем спалили Савонаролу, а тепер он курять йому фіміам. Дивом дивуєшся, як грішник набуває подоби святого.
— Але ж схоже трапляється, хіба не так, отче? — зібравшись із духом, вичавив я. — Достолиха грішників стали святими, правда ж?
— Що вам відомо про Флоренцію тисяча чотириста дев’яносто другого року, коли Савонарола присилував Боттічеллі спопелити власні полотна?
— Я знаю лише про єдиний час, сер… отче. Тоді Савонарола, а зараз Констанс…
— Якби Савонарола спізнався з нею, то вкоротив би собі віку. Ні, зачекайте, дайте-но подумати. Та я ж од рання нічого на зуб не кидав. Тут є хліб і вино. Може, укладемо щось у копи, а то з ніг впаду.
107
Джироламо