Трилогія смерті

Крамлі довелося стримувати мене, щоби раптом не стрибнув виймати «ПЕРЕМОГУ В ЄВРОПІ», чи «ГІТЛЕР ПОМЕР У БУНКЕРІ», а чи «АЙМІ ГРЯДЕ З МОРЯ».

— Стримай коней! — буркнув Крамлі.

— Ти лишень поглянь, що він робить із цими безцінними знахідками! Дай-но пройду, хай тобі трясця!

Я прорвався вперед, аби схопити бодай дві-три перші шпальти.

Рузвельта обрали на виборах — рясніло на одній; на іншій повідомлялося про його смерть; на третій ішлося про те, що він знову виборов першість на виборах; а потім було про Перл-Харбор та Хіросіму на зорі перипетій.

— Ісусе! — пошепки говорив я, притуляючи до ребер цей чудесний, хай мені грець, скарб.

Крамлі підібрав: «Я ПОВЕРНУСЬ, — ЗАЯВЛЯЄ МАКАРТУР».[120]

— Я все допетрав, — мовив він. — Нехай він був наволоччю, але кращого імператора Японія ніколи не мала.

Хлопець, який безжально збирав урожай своєю машиною, спинився і глянув на нас, мов на чергову порцію сміття.

Крамлі та я відсахнулися. Водій проорав борозну до вантажівки, на якій уже були нагромаджені: «МУССОЛІНІ БОМБАРДУЄ ЕФІОПІЮ», «ДЖАНЕТ МАКДОНАЛЬД[121] ЗІБРАЛАСЯ ПІД ВІНЕЦЬ», «ПОМЕР ЕЛ ДЖОЛСОН».[122]

— Загроза пожежі! — зарепетував я.

Я спостерігав за тим, як час, відтинком у півстоліття, розтікався звалищем.

«Висхла трава і газетний папір — легкозаймиста суміш, — погруз у роздуми я. — Боже мій, мій Боже, а що коли…»

Що коли що?

— Колись у майбутньому люди користатимуться газетами і книжками, щоби розвести вогнище?

— Вони так уже роблять, — випалив Крамлі. — Зимовими ранками батько підпихав газету під вугілля у печі, а потім запалював сірник.

— Нехай, із цим ще зрозуміло. А як щодо книжок?

— Авжеж, їх не використовували, таке хіба повному кретинові спаде на думку. Зачекай. У тебе такий вигляд, наче збираєшся написати десятитонну енциклопедію.

— Ні, — спростував здогадки я. — Хіба що історію з героєм, від якого тхне гасом.

— Он який герой!

Ми проходили вбивчим полем, захаращеним днями, ночами, роками, половиною століття.

Газети хрускотіли, як пластівці, під нашими ногами.

— Єрихон,[123] — уловив я.

Хтось приніс із собою трубу і розітнув звучанням простір?

— Трублення та крики. Трублення і крикнява. Криків, до речі, було чимало й потому. У Королеви Каліфії, і тут, і в Короля Тута.

— І той священик був згодом, Реттіґан, — доповнив Крамлі. — Хіба Констанс не намагалася стерти з лиця землі його церкву? Але, хай там як, поглянь, ми стоїмо на Омаха-Біч[124] у Нормандії, виталовуємо командний пункт Черчілля, тримаючи проклятущу парасолю Чемберлена.[125] Вбираєш це все?

— Грузну в цих завалах футів на три завглибшки. Намагаюся збагнути, як було старому Реттіґану в останні секунди життя, коли він потопав у цій повняві. Фалангісти[126] Фрінко, гітлерюґенд, червоноармійці Сталіна, заворухи у Детройті, мер Ла Гуардія,[127] який читає недільні комікси, нічого собі смерть!

— Начхай на це. Диви!

Рештки засипаного ложа Кларенса Реттіґана проглядали з-під котячого лотка, як і вирізки з написами «ОБВАЛ ФОНДОВОЇ БІРЖІ» й «ЗАКРИТТЯ БАНКІВ». Я підібрав чи не останній огризок. Ніжинський[128] виводив па на театральній сторінці.

— Парочка божевільних, — сказав Крамлі. — Ніжинський і старий Реттіґан, який зберіг цей відгук.

— Помацай свої очі.

Крамлі торкнувся їх. Пальці його набралися вогкості.

— Умерти, не встати, — зайшовся він. — Це не що інше, як цвинтар. Женемо звідси!

Я вхопив «ТОКІО ВИМАГАЄ МИРУ». І згодом попрямував до моря.

Крамлі підкинув мене до мого старого кубельця, що затесалося на пляжі, однак знову задощило, і я, окинувши оком океан, що загрожував потопити нас, уявив, як шторм гримає в мій дім посеред ночі, підносячи бездиханне тіло Констанс та іншого з Реттіґанів, також мертвого, трощачи моє ліжко потоком води та водоростями. Прокляття! Я здер газети Кларенса Реттіґана зі стіни.

Крамлі підвіз мене назад до малої порожньої, нічим не примітної хатини, де не було й натяку на бурю побіля берега, заникав поруч з ліжком горілку (еліксир Крамлі), тоді залишив увімкненим світло, пообіцяв згодом зателефонувати, аби впевнитись, що я не заплямував своєї душі, й помчав кудись.

Я чув, як град барабанив по крівлі. Ніби хтось забиває віко домовини. Тож вирішив зв’язатися з Меґґі, попри континент проливню.

— Невже я чую, що хтось заходиться ревом? — запитала вона.

120

Ідеться про Дугласа Макартура (1880–1964), американського воєначальника, генерала армії США. У 1942 році він вибрався на борт гарматного судна у Філіппінах і прорвав японську блокаду. Даючи інтерв’ю австралійським репортерам, сказав, що зробив усе можливе, але ще повернеться. Дугласа Макартура позаочі називали «некоронованим імператором» за його прагнення скерувати Японію на демократичний шлях.

121

Джанет Макдональд — американська актриса та співачка. Неодноразово номінована на «Оскар». У 1937 вийшла заміж за актора Джина Реймонда.

122

Ел Джолсон (1886–1950) — американський виконавець, один із перших творців поп-музики. Помер від серцевого нападу.

123

Єрихон — палестинське місто. Його, відповідно до біблійних розповідей, намагалися зруйнувати ізраїльтяни.

124

Омаха-Біч — плацдарм, за допомогою якого американські війська вторглись у Нормандію.

125

Невілл Чемберлен (1869–1940) — прем’єр міністр Великої Британії, який намагався умиротворити Німеччину. Парасоля була його невід’ємним атрибутом у період Мюнхенської кризи. Цей предмет символізував засіб ужитку, а ще був політичною емблемою людини, яку ототожнювали з миром.

126

Фалангісти — прибічники правої політичної сили під назвою «іспанська фаланга», заснованої за часів військового і політичного діяча, диктатора Франсіско Франко. Ідеологія фалангістів близька до фашистської. Основоположним аспектом є принцип національності.

127

Фьорелло Генрі Ла Гуардія (1882–1947) — американський політик, мер Нью-Йорка. Читав комікси, навіть по радіо. Ревно вірив, що за допомогою марихуани можна подолати наркозалежність.

128

Вацлав Ніжинський (1889–1950) — російський танцівник і хореограф. Працював у балетній антрепризі «Російського театру Дяґілєва».