— Дізнаюся.
— А ти куди націлився? — поцікавився Крамлі.
Я попрямував уздовж вулиці. Коли ж дістався до будинку навпроти, постукав у двері. Тиша у відповідь. Постукав удруге. Тоді зазирнув у бокове вікно. У полі зору було осердя кімнати, яке, зазвичай, не заставляють меблями. Втім, у цьому разі його завалили міріадами ламп і скручених килимів. Я копнув двері й залаявся, тоді дійшов до середини вулиці, зібрався поверещати на усі двері, як тут циганка тихцем торкнулася моєї руки.
— Я вже можу йти! — сказала вона.
— Каліфія?
— Зволила.
— Куди? — Крамлі кивнув у бік своєї автівки.
Циганка ніяк не могла відвести погляд від помешкання Каліфії, що видавалось їй центром усієї Каліфорнії.
— Мої друзі мешкають поблизу Ред-Рустер-Плаза. Чи не могли б ви?..
— Звісно, можу, — погодився Крамлі.
Незнайомка озирнулася на палац королеви, що розчинявся на очах.
— Я завтра повернуся, — пообіцяла.
— Вона знає, що ви повернетеся, — запевнив я.
Ми знову проминули бюро «Каллагана та Ортеґи»; втім, цього разу Крамлі не зважав на нього. Ми мовчки рухалися далі у напрямку площі, названої на честь півня відомого окрасу. Дорогою висадили циганку.
— Боже милостивий, — почав я на зворотному шляху, — це нагадує мені випадок із моїм приятелем, який помер кілька років тому; тоді іммігранти з Куернавака[130] ринули туди і розхапали його колекцію старих патефонів тисяча дев’ятисотого року, платівки Карузо, мексиканські маски. Спустошили його домівку, як єгипетську гробницю.
— Ось що означає бути бідним, — виснував Крамлі.
— Я ріс у злиднях. Однак ніколи не крав.
— Можливо, просто не мав слушної нагоди?
Ми востаннє проїжджали повз маєток Королеви Каліфії.
— Вона досі там, все правильно. Циганка мала слушність.
— Її правда. А от ти несповна розуму.
— Усе це… — завівся я, — не вписується у жодні рамки. Оце так перебір! Констанс вручає мені дві телефонні книги з хибними номерами і кидається навтьоки. Ми ж заледве не потопаємо у двадцяти тисячах ліг залежаних газет. Тепер ще й покійна Королева додалася. Уже починаю непокоїтись, а чи все гаразд із отцем Реттіґаном?
Крамлі чимдуж завернув автівку на узбіччя неподалік телефонної будки.
— На тобі десять центів!
У будці я спробував зв’язатись із собором.
— Це містер… — я зашарівся. — Отець Реттіґан… з ним усе гаразд?
— Чи з ним усе гаразд? Він якраз на сповіді!
— Ну й славно, — вихопилось у мене з дурного розуму, — допоки в нормі той, хто сповідається.
— Ніхто, — прорізався голос, — не буває завше в нормі.
Мені почулося, як по той бік слухавки щось клацнуло. Я поплентався назад до машини. Крамлі пожирав мене очима, наче псина свою вечерю.
— Ну і?..
— Він живий. Куди рухаємося далі?
— Хтозна-куди. Саме тепер наша мандрівка набуває обрисів відходу. Ти бодай краєм вуха чув про католицький відхід? Нічого, крім затяжних безмовних вихідних. Стулили пельки, і крапка. Як тобі?
Ми рушили до муніципалітету Венеції. Крамлі вийшов з автівки і грюкнув дверима. Він запропастився на півгодини. Коли ж повернувся, встромив у водійське віконечко голову і заявив:
— Слухай-но сюди, я взяв лікарняну відпустку. О Ісусе, по-іншому, ніж нездужанням, це не назвеш. У нас є рівно тиждень, аби розшукати Констанс, уберегти духівника собору Святої Вібіани, підняти з мертвих Лазаря і застерегти твою дружину, аби та спам’ятала мене й не допустила твого удушення. Кивни на знак згоди.
Я кивнув.
— Упродовж наступних двадцяти чотирьох годин — анічичирк без мого дозволу! Де лишень могли заподітися ці дві поганські телефонні книги?
Я сунув йому під ніс Книги мертвих.
Тримаючись за кермо, Крамлі з кислою міною поглянув на них.
— Можеш сказати своє останнє слово, а тоді проковтни язика!
— Ти досі залишаєшся моїм дружбаном! — бовкнув я.
— Мої співчуття, — видав Крамлі й натиснув на газ.
Розділ вісімнадцятий
Ми поїхали назад до Реттіґан і спинилися на береговій лінії. Було раннє повечір’я, її будинок, як і раніше, заливали потоки увімкненого світла; місце скидалося на архітектурний вінець, у якому зійшлися воєдино повний місяць та сонце, що сходить над небокраєм. Гершвін і далі вистукував безнастанно то про Мангеттен, то про Париж.
— Б’юсь об заклад, вони поховали його разом із фортепіано, — стрілянув Крамлі.
Ми витягли одну Книгу мертвих з телефонними номерами особистих знайомих Реттіґан, ноги яких давно застигли у землі, й повторно перебігли рядками Книги. Коли гортали сторінку за сторінкою, відчуття нашої смертності загострювалося.