Реттіґан — я вдивлявся у темінь за темними дверима. Реттіґан, так, але чи Клайд Растлер тут також? Я пішов далі й ухопився за мідну ручку. Позаду пролунав млявий голос:
— Тут нічого красти!
Кощавий безпритульний чолов’яга стояв праворуч від мене, зодягнений у різнобій сірого, говорячи в безвість. Він уловив мій позирк.
— Рушай уперед! — прочитав по його губах. — Там так нічого не поцупиш.
Чимало можна здобути, подумав я, втім, як докопатися до великої Китайської гробниці, вщерть наповненої миготінням чорно-білих кінороликів, вольєра, де птахи розтинають простір, де феєрверки рикошетом відбиваються від ненаситного екрана, проворно, наче пам’ять, живо, мов докори сумління?
Безхатько чекав на мене, спостерігаючи, як я руйную себе споминами. Я кивнув. Усміхнувся.
Так швидко, як Реттіґан, я заподівся у мороці театру.
Розділ двадцять другий
Усередині, у вестибюлі театру, виднілася застигла армія китайських кулі, наложниць та імператорів, прибраних у старий віск, які парадним маршем крокували в нікуди.
Одна з воскових фігур підморгнула:
— Так?
Господи, та це ж на голову не налазить, надворі коїться божевілля, тут те саме, і Клайд Раслер розкладається у своїх дев’яносто чи то дев’яносто п’ять.
Час похитнувся. Якщо б я вигулькнув звідси назад, то застав би дюжину кінотеатрів просто неба, біля яких припарковані автівки, де раз від разу сновигають офіціантки-підлітки, розвозячи на роликах гамбургери.
— Так? — удруге проказав китайський восковий манекен.
Я щодуху рвонув до перших вхідних дверей, метнувся вниз проходом, одразу під балконом, спинився там і почав пильно вдивлятися.
То був величезний акваріум, підводна царина. Можна було уявити, як тисяча фільмових привидів, сполоханих пострілом, здіймаються до стелі, розлітаються на дрібненькі шматочки, і їх видуває через вентиляційні отвори.
Кит Мелвілла[146] невловимо пропливав там, «Старий броненосець»,[147] «Титанік», «Баунті»[148] — вічний блукалець, який ніколи не причалить до порту. Піднявши погляд, я пробіг через силу-силенну балконів на тому, що колись називали негритянським піднебессям.
Боже мій, подумалося, мені три роки!
То був вік, коли китайські казки заполонювали мою постіль, їх пошепки читала улюблена тітка, тоді я гадав, що смерть — це лише вічна птаха чи мовчазний собака у дворі. Гадав, що мій дідусь досі лежить у ящику якогось похоронного бюро, у той час, як Тут повстав із гробниці.
— Чим, — запитав я, — славився Тут? Він мертвий чотири тисячі років як. Хлопче, — додав я. — Як йому це вдалося?
І тут я був в осяжній гробниці під пірамідою, в місці, яке мені завжди кортіло відвідати. Якщо скрутити ці килими, застелені у проході, то там можна було відрити загублених фараонів, похованих зі свіжими буханками хліба і рельєфними в’язками цибулі, запасами їжі для далекої мандрівки угору річкою аж до Вічності.
Вони не повинні знести гробницю, подумалося мені. Мене мають поховати саме тут.
— Це ж не цвинтар Зелена Поляна, — завівся неподалік старий восковий китаєць, ніби прочитавши мої думки.
Я заговорив уголос.
— Коли звели цей театр? — пробурмотів я.
І от пішла вода в хату, старе опудало залило сорокаденним потопом слів:
— У тисяча дев’ятсот двадцять першому, то був один із перших. До того тут було голе місце, довкола пальми, фермерські хатини, котеджі, задрипана головна вулиця, невеличкі бунгало, зведені, щоб заманити Дуга Фербенкса,[149] Ліліан Гіш, Мері Пікфорд.[150] Радіо — не що інше, як детекторна коробка з навушниками, завбільшки як сірникова пачка. Втім, ніхто не в силі вловити пройдешнє по ньому. Хоча почин і грандіозний. Люди завалювалися сюди пішки та під’їжджали автівками з півночі Мелроуза. Суботніми вечорами істинні прихильники кіно ринули сюди, як пустельники караванами. У той час цвинтар іще не починався з Гаувера і Санта-Моніки. Розкинувся він після розриву апендикса Валентино[151] у тисяча дев’ятсот двадцять шостому. На вечір з нагоди відкриття Граумана Льюїс Б. Майєр прибув із зоопарку Селін, що у Лінкольн-парку. Саме звідти й запозичили лева для «МГМ».[152] Злостивого і водночас беззубого. Тридцятка дівчат, які кружляли у танці. Вілл Роджерс[153] крутив над головою ласо. Тріксі Фраганца[154] виконувала свою славетну пісню «Я не турбуюся», а до того знялась у фільмі Свенсон[155] в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому. Зійдіть униз, запхніть ніс у роздягальну старезного підвалу, де досі віддає пережитком тих часів, — і ви натрапите на нижню білизну тих вертихвісток, які сохли від любові до Лоувелла Шермана.[156] Галантний кавалер з вусиками помер від раку в тридцять четвертому… Ви слухаєте мене?
146
147
148
149
150
151
Рудольф
152
153
Вілл (Вільям)
154
155
156
Лоувелл