— Предки бодай краєм вуха чули те, чим зараз ділишся?
— Чи я їм розповідав? І словом не обмовився.
— Зразковий синок. Уловлюю запах ладану. Ми ж поруч з Грауманом. Справді чудесно! Заносить далеко не китайським рагу.
— Заходь ось сюди, Генрі. Дай-но притримаю двері.
— Ей, та тут темно хоч в око стрель. Ти ж прихопив із собою ліхтарик? Мені завжди було до душі розмахувати ліхтариком і корчити таку гримасу, наче ми певні у тому, чим займаємося.
— Ось ліхтарик, Генрі.
— Привиддя, ти ж так сказав?
— По чотири сеанси на день упродовж тридцяти років.
— Не хапайся за мій лікоть, бо від того почуваюся безпомічним. Якщо звалюся з ніг, пристрель мене!
Він зірвався з місця, мало не відбиваючись рикошетом від проходу, що біля оркестрової ями і розложистого простору вгорі та внизу.
— І далі тьмариться? — запитав він. — Дозволь увімкнути ліхтарик.
Генрі залив світлом обшири.
— Саме воно, — усміхнувся він. — Так значно краще!
Розділ тридцятий
У темних, безпросвітних сутеринах простяглося без ліку кімнат, одна за іншою, і пішло-поїхало: стіни були завішані свічадами, відображення віддзеркалювалося, порожнеча просвічувала пустку, коридори безживного моря. Ми ступили у першу, найбільшу кімнату. Генрі крутонув ліхтарем, неначе пломенем маяка.
— Привиддя тут унизу стільки, що на воловій шкурі не списати.
Світло поблякло і потонуло у надрах океану.
— Вони не схожі на тих примар, що нагорі. Моторошніші. Мене завжди вражали дзеркала і те, що називають відображенням. Інший «ти», чи не так? За чотири-п’ять футів віддалік, що притаєний під товщею льоду? — Генрі підібрався ближче, аби дотулитися до скла. — Чи є там хто-небудь під низом?
— Ти, Генрі, і я.
— Чорт забирай! Певен, що хотів би знати більше.
Ми ринули вздовж зимного ряду дзеркал. Вони були там. Більше, ніж просто примари. Написи на склі. Я залпом втягнув повітря, Генрі махнув ліхтарем мені в обличчя.
— Узрів те, чого я не бачу?
— Боже мій, так!
Я потягнувся до першого холодного Вікна у Часі. Мої пальці були вимазані легкими слідами задавненої помади.
— І? — Генрі схилився, наче косив на моє відкриття. — Що?
— Марго Лоренс. Хай спочиває з миром, жовтень тисяча дев’ятсот двадцять третього.
— Хтось сховав її тут під склом?
— Не зовсім. Десь трьома футами вище, інше дзеркало. Хуаніта Лопес, літо двадцять четвертого.
— Не пригадую.
— Наступне дзеркало: Карла Мур, Різдво, тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого.
— Точно, — заворушився Генрі. — Якось був на німому фільмі, тоді один зрячий приятель читав її репліки на денному сеансі. Карла Мур! Було щось у ній!
Я повернув ліхтар.
— Елінор Твелвтріз, квітень двадцять шостого, — прочитав я.
— Гелен Твелвтріз грала у стрічці «Кіт і канарка»?[175]
— Це може бути її сестра, але ти ніколи не докопаєшся до істини, то був час нечуваної кількості псевдонімів. Люсіль Ле-Сюр стала Джоан Кроуфорд,[176] Лілі Шошуан перевтілилася у Клодетт Кольбер,[177] Глейдіс Сміт — Керол Ломбард,[178] Кері Грант був Арчібальдом Лічем.[179]
— Тобі до снаги вести вікторину, — Генрі розчепірив свої пальці. — Що це?
— Дженіфер Лог: двадцять дев’ятого.
— Пустила дух?
— Заподілася кудись, приблизно тоді ж, коли й сестра Еймі втонула у морі, відтак переродилася, відшукавши прихилище на узбережжі Алілуя.
— Скільки там іще імен?
— Стільки, скільки й дзеркал.
Генрі облизав палець.
— Мням-мням! Відтоді багато води сплило, але помада…
Якого кольору?
— Яскраво-помаранчевого. Літня спека від Коті,[180] Ланв’єр, вишня.
— Як гадаєш, чому всі ці леді написали свої імена і дати?
— Річ у тім, Генрі, що це далеко не справа рук багатьох леді. Усі ці різні імена нашкрябала одна жінка.
— Одна жінка, яку не назвеш леді? Потримай ціпок, а я пометикую.
— У тебе нема палиці, Генрі.
— Сміховинно, як рука здатна відчувати речі, яких нема ніде поруч. Хочеш, аби я здогадався?
Я кивнув, хоча Генрі не міг цього побачити; втім, я був певен, що він відчуває порухи від похитування головою. Хотілось, аби він озвучив бажане, кортіло почути саме те ім’я.
175
176
177
178
179