У цю місцину влучила блискавиця. Світло щезло. Ми вчули, як завиває прибій, наводнюючи солоним потоком узбережжя Реттіґан, допоки бліде місячне сяйво посріблювало надбережжя. Вгатив грім. Це убезпечило мене часом для роздумів.
— Реттіґан має цілісінький комплект щорічників Академії, з усіма картинами, роками життя і ролями. У кожній вона вбачала конкурентку. Всі ті світлини вгорі та дзеркала внизу якось пов’язані між собою, правда ж?
Вчулося відлуння грому. Вогні знову замиготіли. Ми проникнули всередину і добули там книги Академії.
— Відшукайте імена з дзеркал, — напучував Генрі.
— Знаю, знаю, — бубонів Крамлі.
Спливло всього-на-всього півгодини, як ми добули щорічники Академії відразу за тридцять літ, усі зашпилені скріпками.
— Етель, Карлотта, Сюзанна, Клара, Гелен, — прочитав я.
— Вона ж не може вовком дивитися на них усіх.
— Не без того, — обізвався Генрі. — Що ще заникано на її книжкових полицях?
Годину потому ми натрапили на альбоми з відомостями про акторів, загачені зображеннями, віддаленими у часі.
Угорі одного була примітка з іменем Дж. Волінгтон Бредфорд. Я прочитав: «Також відомий як Туллулла Другий, а ще як Свенсон, Глорія і як Забавна Гримаса».
Тихий дзвіночок залунав десь у межах потилиці.
Розгорнувши інший альбом, я прочитав: «Альберто Квіклі. Акторські трюки. Виконує усі ролі у „Великих сподіваннях“. Задіяний у „Різдвяній пісні“; Скрудж, Марлі, Три Різдвяних Духи, Фіззівіґ будуть у „Різдвяній пісні“. „Свята Жанна“, не піддана вогню. Альберто Квіклі. Швидкоплинна зміна. Народився: 1895. Яка свобода!» Тихий дзвіночок зазвучав знову.
— Постривай!.. — почав, було, я, вчувши власне бурмотіння. — Світлини, дзеркала, а зараз на додачу ще й цей хлопець Бредфорд, у якому всі жінки збилися докупи. Відтак ще й інший хлопець, Квіклі, в якому зійшлися усі чоловіки, кожен чоловік, — дзвін ущух. — Чи Констанс була з ними знайома?
Наче сомнамбула, я рушив далі, взяв Книгу мертвих, адресовану Констанс.
Он воно що!
Бредфорд був на одній сторінці, побіля початку книжки.
Квіклі ж затесався наприкінці.
— Одначе жодних червоних кружалець навколо імен не залишено. Про що це мало б свідчити? Вони ще клигають чи уже переставилися?
— Чому б не з’ясувати це, — підбурив Генрі.
Влучила блискавка. Знову не стало світла.
У темряві Генрі проказав:
— Не говори нічого, дай-но пометикувати.
Розділ тридцять четвертий
Крамлі підкинув нас до старого житлового будинку і погнав.
— А зараз чим ми тут займемося? — запитав Генрі.
Усередині я прикипів поглядом до триповерхової сходової клітки. Вишукуючи Марлен Дітріх, живу і повну сил.
Я навіть не встиг постукати у двері, як тут через шпарину поміж ними й одвірками вдарив у ніс запах парфумів. Чхнувши, я постукав.
— Милий Боже, — прозвучало по той бік дверей, — мені нічого зодягти.
Двері відчинилися навстіж, і перед нами визріло кімоно з метеликами, що напиналося у повітрі, усередині нього було загорнуто вікторіанську давність, охоплену дрижаками, яка силкувалася припасувати одіж. Облишивши вовтузіння, постать заходилась обмірювати поглядом моє взуття, коліна, плечі та врешті-решт зазирнула у вічі.
— Я… Дж. Воллінґтон Бредфорд? — відкашлявся. — Містер Бредфорд?
— Хто запитує? — поцікавилося створіння, стоячи в одвірках. — Господи Ісусе! Заходьте. Заходьте. А хто це з вами?
— Я — Всевидяче Око хлопця. — Генрі втягнув повітря. — Той стілець? Гадаю, присяду на нього. Тут повис сильний запах, ну й ну. Не сприйміть то раптом особисто.
Ураз кімоно стало вільнішим, сила-силенна конфеті промчала грудьми, адже він поривисто здійняв великий рукав.
— Плекаю надію, що сюди вас привели не справи. Вмощуйтеся, поки Мама наллє джину. Вам багацько чи мало?
Не встиг я й пари з уст випустити, як він наповнив велику склянку чистим «Бомбеєм» із кришталево-синім лікером. Я сьорбнув.
— Славний хлопчина, — почав Бредфорд. — Ви на п’ять хвилин чи з ночівлею? Мій Боже! — він зайшовся рум’янцем. — Це щодо Реттіґан?
— Реттіґан! — скрикнув я. — Як ви дізналися? — Вона була тут і погнала. Кожні кілька років Реттіґан запропадає. Це знаменує те, що вона пориває з новим чоловіком, старим полюбовником, Богом чи своїм астрологом. Quien sabe?[182]
Я знічев’я кивнув.
— Вона навідувалася кілька років тому, рознюхувала, як вдалося домогтися усього. Усіх цих людей. «Констанс, — своєю чергою запитував я, — скільки котячих життів ти наверстала? Тисячу? Не тобі вивідувати, в який димар мені запхатися чи під чию постіль ковзнути!»