Трилогія смерті

— Так. Ні. Господи, я уявлення не маю…

— Як і вона. Мабуть, тому вона й розпиналася крикма. Одначе мій будинок зведений з цегли. Він ніколи не впаде.

— Інші ж розвалилися.

— Її колишнього чоловіка, Каліфії, брата?

— Це довга історія.

— І вам ще не одну милю проверстати перед тим, як укластися спати?

— Так.

— Не рівняйтеся на ту стару навіжену курку: яка відкладає яйця, де її посадять, до того ж такого кольору, якого комусь заманеться. Червоний шарф. Червоні яйця. Синій килимок. Синій. Фіолетова камізелька. Фіолетова. Це все я. Помітили тут картате простирадло?

— Воно було повністю біле, і я сказав йому про це.

— У вас проблеми з очима, — зміряв мене він. — Та й ви так безперестанку говорили. Я вимотався з вами. Бувайте!

На тих словах він зімкнув повіки.

— Сер, — кинувся до нього я.

— Я зайнятий, — пробурмотів той. — Як мене звати?

— Феджин, Отелло, Лір, О’Кейсi,[203] Бут,[204] Скрудж.

— О, так, — мовив він і дав хропака.

Розділ тридцять шостий

Проїхавши на таксі, я повернувся до своєї скромної хатини побіля моря. Мені потрібно було як слід помізкувати. Там чи не відразу я вловив звук удару, схожого на гепання кувалди, — лупило у мої двері. Бах! Я подався туди, поки їх не вирвали з м’ясом.

Світловий пломінь засліплював мене, зароджуючись по той бік яскравого округлого кристала і долинаючи через товщу нехитрого вічка.

— Привіт, Едгаре Воллес,[205] тупий сучий сине, а щоб тобі добре було! — прорізався голос.

Я розвернувся, спантеличений від того, що він посмів назвати мене Едгаром Воллесом; дешева посередність, виплодок забігайлівок!

— Привіт, Фріце! — крикнув я. — Це ти сучий син, а щоб тобі добре було! Проходь!

— Без питань!

Так, неначе взутий у важкі військові кирзяки, Фріц Вонг заходився талувати мій килим. Затріскотівши закаблуками, він проворно кинувся на монокль, обхопив його і скерував на мене.

— Та ти старієш! — загорлав у нечуваному захваті він.

— А ти вже подався! — огризнувся я.

— Грубіяниш?

— Що посієш, те й пожнеш!

— Збав голос, якщо твоя ласка.

— Ти перший цю кашу заварив, — звинуватив я. — Хоча б себе чуєш, як ти мене назвав?

— Невже Міккі Спілейн[206] краще?

— Вали звідси!

— Джон Стейнбек?[207]

— Згода! І стиш голос.

— Отак годиться? — він зашепотів.

— Досі забагато чую тебе.

Фріц Вонг голосно забурчав.

— Оце мій любий блудний син!

— І мій зрадливий, розпутний батечко!

Ми обняли один одного, усміх застиг на наших обличчях. Фріц Вонг обтер очі.

— Тепер формальностям покладено край, — муркнув до мене. — Як ся маєш?

— Живий. А ти?

— Насилу тримаюся. Що за дивна забара з нашим харчем?

Я добув пиво, яке раніше приніс Крамлі.

— Свиняча бовтанка, — знеохотився Фріц. — А вина нема? Га?.. — Фріц добряче приклався до пива і, нацмулившись, аж тоді скорчив гримасу. — А тепер, — він тяжею всадився у моєму одному-єдиному кріслі. — Чим саме можу тобі зарадити?

— З якого дива ти вирішив, що мені потрібна допомога?

— Ти завжди її потребував, хіба не так? Постривай! Терпіти не можу це питво.

Він рвонув надвір прямо у дощ і вернувся з пляшкою «Ле Гортона», тоді нишком заходився відкорковувати її своїм лепським сріблястим коркотягом, вийнятим із кишені.

Я витягнув дві старі, проте чистенькі банки з-під повидла.

Фріц презирливо дивився на них, наливаючи вино.

— Тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого… — він першим порушив мовчанку. — Який рік! Чекаю нечуваного захвату!

Я осушив посудину.

— Ну ж не залпом ціди! — розрепетувався Фріц. — Заради Христа, вдихай! Насолоджуйся ароматом!

Я вдихнув. Покрутив вином.

— Славно!

— Ісусе Христе! Добре?

— Дай-но подумати.

— Хай тобі грець! Не думай. Пий носом! Видихай вухами!

Приплющивши очі, він показав мені, як це робити. Я зробив так само.

— Божественно!

— А зараз сядь і стули пельку!

— Ей, це моє місце, Фріце!

— Уже ні.

Я вмостився на долівці, опершись на стіну, а Фріц став наді мною, наче Цезар над муравлинням.

— А тепер, — налаштувався він, — викладай карти!

Я проторочив усе за порядком.

Коли я схаменувся зі своїми розповідями, Фріц віднехотя поновив рідину в наших посудинах і пробурмотів:

— Ти не заслужив цього. Просто не варто було розігрувати цю виставу з вінтажним питвом.

203

Шон О’Кейсі (1880–1964) — ірландський драматург і мемуарист. Будучи переконаним соціалістом, він уперше написав про робітничі класи в Дубліні.

204

Едвін Томас Бут (1833–1893) — американський актор, який гастролював Сполученими Штатами і головними столицями Європи, граючи у шекспірівських виставах.

205

Едгар Воллес (1875–1932) — англійський письменник, працював кореспондентом упродовж другої англо-бурської війни, після повернення з якої почав писати книжки. Був сценаристом «РКО», одним з найвідоміших доробків є чернетка до стрічки «Кінг-Конг».

206

Міккі (Френк Моррісон) Спіллейн (1918–2006) — американський детективіст, який створив серію романів про нью-йоркського приватного детектива Майка Гаммера — суворого й озлобленого чоловіка. Його книжки розійшлися загальним накладом більше ніж двісті двадцять п’ять мільйонів примірників у всьому світі.

207

Джон Стейнбек (1902–1968) — американський письменник, лауреат Пулітцерівської та Нобелівської премій (удостоєння останньої спричинило хвилю неоднозначних коментарів). Автор трьох десятків книжок.