— Я б так не говорив.
— Чому ні! Він погубив бобіни з моїм фільмом «Атлантика», знятим для «УФА».[210] Я прийшов переглянути стрічку. Він намагався прив’язати мене до крісла і силоміць нашпигувати старими серіалами з Рін-Тін-Тіном.[211] Я погрожував викинутися з балкона, лише тоді він дозволив мені взяти із собою «Атлантику». Он як.
Він розклав світлини на ліжку й окинув їх прискіпливим, ледь не полум’яним поглядом, розглядаючи крізь товщу монокля.
— Ти кажеш, що там, нагорі, у театрі Граумана, є більше фото такого ж штабу?
— Так, — підтвердив я.
— Ти не проти сісти в «Альфа Ромео» і на швидкості дев’яносто п’ять миль за годину допекти до китайського театру Граумана менше, ніж через п’ять хвилин?
Кров відійшла від мого обличчя.
— Не заперечуєш, — виснував Фріц.
Фріц стрімголов дременув під дощем. «Альфа Ромео» було уже в повній готовності, він натиснув на газ, тільки-но я сів у машину.
Розділ тридцять сьомий
— Нам знадобляться ліхтарик, сірники, а ще записник та олівець, аби робити нотатки, — перелічив я і почав порпатись у кишенях.
— Вино, — додав Фріц, — про всяк випадок, бо хтозна, може, у тих недобитих собацюр на шпилі не знайдеться бренді.
Ми розписали пляшчину вина між собою, поки розглядали громаддя щаблів, що вели до старої проекційної рубки.
Фріца заполонив усміх.
— Я перший. Якщо ти гепнешся звідтіль, не матиму й найменшого бажання грати у лови.
— Оце так дружба!
Фріц занурився у темінь. Я подався назирці, врізнобіч розмахуючи ліхтариком?
— Чому ти зголосився допомогти мені? — тихцем поцікавився у Фріца.
— Я зв’язувався з Крамлі. Він сказав, що весь день ховається у ліжку. Мені перебування поміж таких неотесаних довбнів, як ви, тільки до добра: і кров циркулює, і серце стукотить що й ну. Дивися там за ліхтарем, а то ноги мені можуть підкоситися.
— Не під’юджуй мене, — я захилитав потоком світла.
— Терпіти не можу, коли вичавлюю зі себе схожі речі, — розійшовся Фріц, — але якщо чимось ладним ділишся, то добро й отримуєш навзамін. Ти — мій десятий байстрюк, якщо не враховувати Марі Дресслер!
Ми піднялися уже так високо, що голова йшла обертом.
На верхів’ї другого балкона Фріц почав рвати і метати, проклинаючи височінь, і лайка була йому як бальзам на душу.
— Розтолкуй мені заново, — почав Фріц під час того, як ми дерлися далі, — виліземо ми нагору, а тоді що?
— А тоді стільки ж мудохатимемося, спускаючись. Там у підвалі на дзеркалах виведені імена. Справжні скляні катакомби.
— Стукай, — урешті не втримався Фріц.
Я постукав, і двері апаратної відчинились усередину, один із двох проекторів працював, випромінюючи невиразне світло.
Провівши ліхтарем уздовж стіни, я почав жадібно заковтувати повітря.
— У чому річ? — запитав Фріц.
— Вони запропастилися! — сказав у сум’ятті я. — Фотографії. Хтось просто спустошив ці стіни.
Я розпачливо вигравав пучком світла, метаючи ним то сюди, то туди по спорожнілому просторові. Усі так звані «примари» темної кімнати і справді як крізь землю провалилися.
— А бодай би тобі добре було! Ісусе Христе! — я скам’янів на місці й неабияк вилаявся. — Боже мій, я висловлююся на твій манір!
— Мій син, що не кажи, — вдоволено відреагував Фріц. — Порухай-но ліхтарем!
— Тихо-тихо, — я поволі ступив уперед, невпевнено націлюючи ліхтар на те, що затесалося поміж проекторів.
Ясна річ, то був батько Констанс, виструнчений і холодний, одна рука якого повисла на вимикачі.
Один проектор на повну котушку прокручував кіноплівку, змотану в бобіні, лінзи скеровували зображення вниз, циклічно повторюючи його знову й знову, і так кожні десять секунд. Маленькі дверцята, які могли вивести відзняті картини на екран театру, були зачинені, тож ув’язнені зображення мигтіли всередині цих дверцят, зовсім крихітні, втім, якщо нахилитися вперед і примружитися, можна було розгледіти.
Саллі, Доллі, Моллі, Голлі, Гейлі, Неллі, Робі, Саллі, Моллі… і спину тому не було.
Я прикипів очима до старигана Реттіґана, який остовпів на місці; його обличчя потяглося чи то від тріумфу, чи від нужди. Важко було відповісти однозначно. Я перевів погляд на спорожнілі стіни, на яких більше не красувалися Саллі, Доллі, Моллі, але хто б там не поцупив фото, йому точно на думку не спадало, що старий, виявивши пропажу своєї «сім’ї», запустить стрічки, котрі бережуть минувшину. Або ж…
Мій мозок закипів. Я вчув голос Бетті Келлі, який викрикував фрази Констанс: «Прости мені, прости мені, прости мені». Відлунював і Квіклі: «Як мені повернутися, повернутися, повернутися?» Про що це вона? Про своє друге «я»?
211