— Нагою, — Генрі всміхнувся. — Тепер ти копнув глибше.
— Цить, — процідив я.
— Це ж робота, — вів далі Генрі, — мазюкати по цих дзеркалах, стежачи за тим, як ти перетворюєшся.
— Авжеж, не щоночі таке відбувалося. Раз на рік, а може, й на два, вона, вочевидь, об’являлася з витонченішими вустами, стрункішими формами, аби припасти собі ж до душі й тоді чкурнути геть, аби знову зазнати перевтілень, стати новою людиною всього-навсього за півроку чи лише за одне літо. Як так, Генрі?
Генрі заворушив губами, прошепотівши:
— Констанс. Ясна річ, — пробурмотів він, — двічі вона ніколи не пахла однаково.
На тих словах Генрі почав притулятися до дзеркал, обнюхуючи їх, пересуваючись далі, поки не дістався до відчиненого люка.
— Я неподалік, чи не так?
— Залишилося зробити ще один крок, Генрі.
Ми глипнули вниз на круглий проріз у бетоні. Звідтіля було чути посвисти вітру, що задував із Сан-Фернандо,[212] Глендейла[213] і хтозна-звідки ще, може, з Фар-Рокевею?[214].. Дрібні краплі дощу скочувалися водостоком, заледве назбируючись, так, що наші щиколотки не встигали від того промерзнути.
— Глухий кут, — заявив Генрі. — Нічого вгорі, нічого знизу. Ключі до розкриття чиєїсь постаті щезли. Але в якому керунку?
Ніби у відповідь нам із темного отвору в студеній долівці долинув несамовитий крик. Ми аж підплигнули від того.
— Ісусе! — скрикнув Фріц.
— Христе! — заволав слідом я.
— Господи! — додав Генрі. — То не може бути Моллі, Доллі, Голлі, правда ж?
Я, наче на вервиці, мовчки повторив одне й те ж.
Фріц прочитав по губах і зайшовся лайкою.
Крик пролунав знову, тепер віддаленіше, ніби відпливав униз течією. Сльози спорснули з моїх очей. Я підстрибнув до отвору, хитаючись над ним. Фріц схопив мене за лікоть.
— Ти чув? — залементував я.
— Нічого не чув! — відповів Фріц.
— А як же те горлання?
— Не що інше, як схлюпування води! — пояснив Фріц.
— Фріце!
— Гадаєш, я брехун?
— Фріце!
— Судячи з того, як ти вимовив «Фріце!», я блефую. Але я не кривлю душею. Ти ж насправді не хочеш, чорт забирай, туди податися! Щоб на тобі сорочка тряслася!
— Відпусти мене!
— Якби твоя дружина була тут, то попхала б туди, dummkopf!
Я потупив погляд у відчинений люк. Здалеку почувся інший крик. Фріц вилаявся.
— Ти спускаєшся зі мною, — скомандував я.
— Ні, й ще раз ні.
— Колінця трусяться?
— Щоб я злякався? — Фріц висмикнув монокль зі свого ока. Так, ніби витягнув затичку, що стримувала кров. Його засмага враз перемінилася пополотнінням. Очі зволожилися. — Злякався? Гадаєш, Фріца Вонга могла настрахати клята темна підземна печера?
— Вибач! — мовив я.
— Не проси пробачення у найзнаковішого режисера «УФА» за всю історію кінематографа.
Він запхнув свій вогнистий монокль назад у виїмку.
— Чим же тепер зайнятися? — протягнув Фріц. — Знайти телефон і зв’язатися з Крамлі, аби той витягнув тебе з цієї незримої діри? Поганський гімняре, смерті жадаєш?
— Я не гімняр.
— Ні? Чому ж тоді я бачив, як ти вовтузився біля тієї клятої діри, знайшовся тут олімпійський бевзень у стрибках з трампліна півфута заввишки? Ну ж бо, скрути собі в’язи, занурся у ті відходи!
— Скажи Крамлі, щоби мчав до водостічних жолобів і зустрів мене напівдорозі до моря. Якщо побачить Констанс, хай її хапає. Якщо надибає мене, нехай хапає в рази хутчіше.
Фріц заплющив одне око, аби поцілити у мене полум’ям з іншого, пропекти зневагою через товщу скла.
— Ти дослухаєшся до вказівок оскароносного режисера?
— Що?
— Падай швидко. Коли гримнешся вперше, не вгавай. Що б там не було на дні, воно не схопить тебе, навіть якщо надумаєш бігти! Коли побачиш її, скажи, аби спробувала наздогнати. Второпав?
— Второпав!
— А тоді здохни, як псина. Чи… — додав він, кривлячи міну, — живи, як горбань, котрий пройшов через пекло.
— Побачимося біля океану?
— Я не подамся туди!
— Ще й як підеш!
Він звернув убік до підвальних дверей, де був Генрі.
— Невже хочеш податися вслід за цим недоумком? — процідив крізь зуби він.
212
213