— Три дні я маніакально носився то туди, то сюди, оббиваючи пороги вошивих лос-анджелеських салонів з хіромантами, дерся догори до балконів Китайського театру, вибирався на узвишшя Маунт-Лоу! Вийшов справжнісінький парад невдах, і все це через гонитву за спідницею дами, яка здобула «Оскар» за те, що надто уже побивалась. Я щось не те кажу? Можеш розгромити моє торохкало, якщо верзу нісенітниці!
— Крамлі! У тій каналізації я, здається, бачив Констанс. Мені треба було сказати: «Котися під три чорти»?
— Аякже!
— Пустобрех, — я махнув рукою. — Ти цмулиш горілку, а дзюриш яблучним соком. Знаю, який номер ти вителюєш.
Крамлі натиснув на газ.
— До чого ти хилиш? — озвався він.
— Ти — хлопчик-прислужник.
— Ісусе, дай-но мені викотити свою розвалюху навпроти апартаментів тієї окаянної шелепи, любительки морських глибин!
Він чкурнув швидко, потім збавив темп, далі їдучи з напівзаплющеними очима та зціпленими зубами.
— Що скажеш на це?
Я зі зусиллям ковтнув і почав:
— Ти хлопець-сопрано. Ти робив усе для того, щоби татко з матусею хизувалися тобою, заслуховуючись опівнічною месою. Сто чортів тобі в печінку, я розгледів дух під твоєю шкірою, тоді, у кіно, коли дехто запевняв, мовляв, очі у нього не зайшлися вогкістю. Католицький верблюд із переламаним хребтом. Знаєш, Крамлі, із великих грішників виходять великі святі. Наскільки би хтось не був поганим, він завжди заслуговує на другий шанс.
— У Реттіґан з дев’яносто назбиралося!
— Гадаєш, Ісус підраховує їх?
— Хай тобі трясця, так!
— Ні, адже якось однієї глибокої ночі у далекому майбутньому ти зателефонуєш священикові, щоб дав тобі благословення, і він поверне тебе у різдвяну ніч, коли батько пишався тобою, а мама, не стримавшись, пустила сльозу, й коли ти заплющиш очі, до чортиків втішаючись, що знову опинився у рідних стінах і не треба заникуватись у туалеті, аби сплакнути. Тебе досі не покидають надії. Знаєш, чому?
— Чорт забирай, чому?
— Бо я бажаю цього тобі, Краме. Бажаю, аби ти був щасливим, хочу, щоб ти приходив додому заради чогось, будь-чого, поки не стало пізно. Дозволь мені розповісти тобі історію…
— Чому ти розпатякався, це ж не найбільш підходящий момент? Ми тільки-но заледве відмахнулися від того зборища сновид. До речі, що ти запримітив у тому помийному каналі?
— Навіть не знаю, не знаю напевно.
— Боже мій, зачекай! — Крамлі покопирсався у ладнику, нашукав там невеличку плящину, відкоркував її, полегшено зітхаючи, і почав жльопати. — Якщо мені доведеться сидіти тут, стежачи за тим, як прибивають хвилі, як їх відносить назад, і на додачу спостерігати, як ти підігріваєш атмосферу, — говори.
І я почав:
— Коли мені виповнилося дванадцять, у моє рідне місто прибув мандрівний чудодій — містер Електрико. Він зачепив мене своїм палахким мечем і вигукнув: «Живи вічно!» Навіщо він прокричав це мені, Крамлі? Невже розгледів щось у моєму обличчі, моїй манері поведінки, в тому, як я стояв, сидів, спілкувався, що саме? Все, що знаю, — тоді, коли цей містер пропалював мене великими очима, він дав у руки моє прийдешнє. Полишаючи ті атракціони, я спинився побіля каруселі, вчувши Калліопу,[217] яка грала «Прекрасний Огайо», і заридав. Я знав: відбулося щось неймовірне, щось дивовижне, що важко було якось охрестити. Три тижні навпісля, у своїх дванадцять, я взявся за письмо. Відтоді щоденно писав. Як так, Крамлі, що на це скажеш?
— Ось, — видав Крамлі, — добивай.
Я допив решту горілки.
— Як так? — укотре спокійно запитав я.
Тепер настала черга Крамлі.
— Справа в тому, що він запримітив у тобі романтика, якого можна легко обвести навколо пальця, вмістилище для магічного непотребу, мрійника, котрий витає у хмарах, вишукує тіні на стелі та стверджує, ніби вони справжні. Ісусе Христе, я навіть не знаю… У тебе завжди такий вигляд, наче тільки-но виліз із душу, навіть коли ти повалявся у псячих бальках. Терпіти не можу твоєї невинності. Можливо, саме це Електрико розгледів у тобі. Де горілка? О, так, знав, коли спам’ятатись. У тебе все?
— Ні, — заперечив я, — оскільки містер Електрико скерував мене на путь істинний, невже я не мав би віддячити йому? Мені варто тримати містера Електрико біля себе чи дозволити, аби він допоміг мені врятувати її?
— Недоумкувата дурня!
— Прояснення. Я не знаю, як по-іншому жити. Коли одружувався, друзі застерігали Меґґі, що я ні на що не націлений. На це відповідав: «Я збираюся на Місяць і Марс, хочеш за компанію?» І вона сказала «так». До цього часу все було незле, хіба не так? І на шляху до «Благослови мене, отче» й доброю кончиною чом би не зібратися з духом та не виловити Реттіґан?
217