Трилогія смерті

Крамлі потупив погляд прямісінько поперед себе.

— Ти й справді так гадаєш?

Він сягнув пальцями мого надбрів’я, промацав нижче, а тоді підніс до губ.

— Усе по правді, — пробурмотів, — сіль проступила. Твоя дружина раніше говорила, що ти заходився слізьми над телефонними книгами, — сказав притишено.

— Усе може бути, адже вони вщерть рясніють іменами людей, які знайшли притулок на кладовищі. Якщо зараз здамся, то ніколи собі цього не вибачу. Тобі теж не пробачу, якщо підштовхнеш до того, аби я дав задню.

По хвильці Крамлі виборсався із автівки.

— Постривай, — сказав, не дивлячись на мене. — Я пішов відлити.

Розділ сорок другий

Невдовзі він повернувся.

— Ти напевно знаєш, як дійняти людину, — сказав, заборсавшись назад у чортопхайку.

— Хіба трохи страху наганяю, не так, щоб до дрижаків.

Крамлі, як півень, смикнув головою у мій бік.

— Ти чортів блазень.

— Ти теж далеко не втік.

Ми поволі рушили вздовж берега, маючи на меті домівку Реттіґан. Я й пари з уст не випустив.

— Тобі знову куля в голову встрелила? — урвав мовчанку Крамлі.

— Чому трапляється так, — завівся я, — що у комусь на зразок Констанс зійшлося щось від меткої блискавиці, циркового тюленя, першокласної штукарки, реготухи й одночасно вона гаспид у людській подобі, злий спокусник на вщерть захаращеній палубі життя?

— Іди й спитайся Александра Великого, — почав Крамлі. — Ану згадай гуна Аттілу, який любив собак; і Гітлера заразом. Спімни Сталіна, Леніна, Муссоліні, Мао, пекельний хор невдоволених. Роммель[218] був зразковим сім’янином. Як можна заколихувати на руках котів і перерізати людські горлянки, пекти печиво і живцем спалювати людей? Як так сталося, що нам припав до душі Річард Третій,[219] який жбурляв діток у діжки з вином? Як так склалося, що у телевізорі Аль Капоне[220] не вгаває у повторах? Навіть Бог не відповість.

— А я й не запитаю. Він нас вивільнив. Усе в наших руках, Він спустив нас із прив’язі. Хто написав: «Віскі робить більше, ніж це до снаги Мільтону,[221] і все заради того, аби виправдати зближення Бога з Людиною»? Я переінакшив ці слова, додавши таке: «А Фройд розпускає дітей і шкодує їм прута, щоби виправдати зближення Людини з Богом».

Крамлі чмихнув:

— Фройд був горішком, зроненим у фруктовому присадку. Я завжди вважав, що натовкти пику зарозумілому шмаркачеві — справа честі.

— Мій батько ні разу не вибив мені зуба.

— Річ у тім, що ти скидаєшся на черственький кусень різдвяного фруктового пирога, який нікому й на думку не спаде засунути в рот.

— Але ж Констанс приваблива, правда ж?

— Ти плутаєш енергію і красу. Там, за океаном, французки просто-таки збивали мене наповал. Вони повсякчас підморгують, махають рукою, танцюють, стають на голову, доводячи тим самим, що перебувають у вирі життя. Чорт забирай, у Констанс електроліт аж зашкалює: бац — і коротке замикання. Якщо вона збавляє темп, то стає…

— Потворною? Ні!

— Дай-но мені це! — він накинувся на мої окуляри, зірвав їх із носа і почав придивлятися крізь них.

— Рожеві! Цікаво, а без них якими здаються речі?

— Ніякими.

— Чудесно! Не залишилося більше нічого, вартого уваги.

— Є Париж навесні. Париж в обіймах дощу. Париж напередодні новорічних гулянь.

— Бував там?

— Бачив кінокартини. Париж. Віддай-но моє.

— Залишу на трохи в себе, доки не попросиш у Незрячого Генрі, аби навчив тебе танцювати вальс, — Крамлі запхнув мої окуляри у кишеню.

Коли ми підігнали нашу тарадайку до узбережжя, спиняючись коло фасаду білого шато, то запримітили там два темні силуети поруч басейну, які заникалися під парасолею, ховаючись від місячного сяйва.

Ми з Крамлі подужали дюну, таким чином зумівши впізнати постаті Незрячого Генрі й розлюченого Фріца Вонга. Поруч на таці виднілося розлите у склянки мартіні.

— Я знав, — сказав Генрі, — що після сходження у каналізацію ви будете прагнути відновлення. Хапайте. Хлебчіть.

Ми взялися до справи і вицмулили усе.

Фріц змочив монокль у горілці, запхнув його у своє витріщало й мовив: «Так значно краще!» — після того він добив своє питво.

Розділ сорок третій

Я намотав коло, розміщуюючи побіля басейну складні стільці.

Крамлі зиркнув на мене спохмурнілими очима, а тоді зронив:

218

Ервін Роммель (1891–1944) — один із найбільш знаних і досвідчених німецьких генералів, добре відомий під прізвиськом «Лис пустелі», яке отримав упродовж бойових дій в Африці. Наклав на себе руки після того, як був звинувачений у змові проти Гітлера, таким чином урятувавши від імовірної кари інших членів сім’ї.

219

Річард Третій (1452–1485) — англійський король, останній з Йорків і династії Плантагенетів, участь якого у доленосній баталії впродовж «Війни троянд» ознаменувала завершення доби Середньовіччя в Англії.

220

Альфонс Ґабріель Капоне («Великий Аль», «Шрамоване обличчя»; 1899–1947) — американський гангстер (учасник «гангу», себто банди) італійського походження, був ватажком кримінального угруповання під назвою «Чикаго Аутфіт», яке діяло впродовж ери заборон, відомішою як період «сухого закону». Займався контрабандою спиртних напоїв, сутенерством, мав справу з азартними іграми.

221

Джон Мільтон (1608–1674) — англійський поет, полеміст, прозаїк, громадський діяч, який творив у час релігійних заворушень та політичних потрясінь. Найвідомішим твором у його доробку є епічна поема «Втрачений Рай», написана білим віршем.