мужчиною-переможцем. Українець – і переможець: чудасія, їй-бо, в сні б не приснилося, – чого мусили вартувати йому самі тільки сімдесяті-вісімдесяті у провінційному містечку, вважай, у підпіллі, з того містечка, вхопивши попід пахи її семилітню, колись давно втікали від каґебістської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шість років ще «сталінських», всенький вік ганяв, як білку, в обручі жаху комплекс «повторника» – другого арешту ніхто не витримував, навіть якщо виживали, ламалися всі, кожен на свій спосіб, – чи не ті самі бистрі, серійно стрижені, всі як на підбір чорняві, мальчики в шелестких плащах, котрих вона – кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю – зазнімкувала собі зі спин, як порпалися в навалених долі кучугурах книжок серед разом оголених стін її першого в житті, та ні, єдиного в житті дому, – потім, дослужившись до більших зірок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? – ех, братіку мій, і побратимство ж наше довбане – все’дно що з одного табору корєша, скільки ж, мать його за лапу, справді років тривать цьому спадку, і як його із себе викров’янити, вихаркати – як? – друзі-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вісімдесят другому: приїхали у відрядження, впали на каву до місцевої «склянки», підступився провінціал зашуганий: «Хлопці, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходіть, я вам свої роботи покажу, і кава в мене є», – а, ну хіба що кава, давай, чувак, наливай, – а з чого взяв, ніби ми художники (були – писателі, актьори, вопшем, тоже набрід порядошний)? – «А – бороди у вас», – отуди к бісу, на облік їх там тоді брали в тій норі за ношеніє борід чи як?! Так крізь ґрати у вікні вагонзаку протискалося руку із запискою, металося за вітром: ачей хто незлий нагледить, підбере, пішле за адресою – визирання вслід полопотілому папірцеві, голодна надія в очах: не художники, ні?.. А до майстерні – бочком, задами, кружними вуличками: «Не треба, щоб вас зі мною бачили…» Вітчизна і дім, атож: Україна, вісімдесят другий рік. І ні тобі британських кореспондентів, ні листів на підтримку від провідних діячів літератури й мистецтва – це ж хто тоді Нобелівку був дістав, Маркес, здається? (Добрий письменник, холєра, а що нібито, подейкували, щирий друг Радянського Союзу, то – who cares?[33]) Ту оповідку, котра вмить учинила його рідним, болісно відчутним зсередини тих непроглядних років (над якими – звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! – поки інші спивались, вішались чи, як її батько, годинами курили, стоячи у вікні, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиході!), – вона почула ще до того, як на третій день фестивалю він під якимось ледачим претекстом вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зі сну, – все, все від початку було замішано на колошканні, на ґвалтовному вибиванні із звичного фізичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осілих батарейках, рефлексах! – і стояв у тісному, як ліфт, передпокоїку зі схрещеними на грудях руками, підпираючи двері, по-котячи вимовно світячи в неї очима, і її нагло пойняло – стисла зуби, аби не дзиґотали, – напливом чудного, не еротичного навіть, ні! – якогось іншого, до млости тривожного збудження – мов перед операцією або екзаменом: щось із гулом клубилося, насуваючись на неї, щось необорне, темне й грізне, щось самочинне і тому справжнє, ще можна було ухилитись, пригнути голову, і хай би пронеслося мимо, але в ній не було страху, була уже ввімкнена, піднесено-пружна готовність негайно рвонути назустріч життю, скоро тільки воно само припускає із засидженого місця: справжнє – нагода рідкісна, це те, що більше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зі шкіри, скидаючи її позад себе, сім шкір, дев’ять шкір, аби тільки не зупинятись! – добро, приймаю, очі в очі! – «До вечора?» – «До вечора», – «Поїдемо тоді на каву?» – все знялося з місця, вихор кушпелив листям по осінніх дорогах, і містечко, в якому вона народилася і яке цілий час десь на відстані, ніби на дні озера, берегло в собі схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад – у нестерпно ніжній, вологій підсвітці, це, власне, почалося з першого дня – прибутний, підземний гул розбудженої пам’яти, впізнавання знайомих вуличок: ах,