Залишилось рівно півроку до того дня, коли мільйон мав піти на користь бідних. Поступово Леопольд почав інакше ставитися до жінки, сам нападав на неї, раз у раз пускав загадкові натяки, з таємничим виглядом говорив про те, як жінки його співробітників допомагали чоловікам робити кар’єру.
Час від часу він розповідав якусь історійку раптового підвищення в посаді того чи того співробітника.
— Маленький Равіно, — говорив він, — цілих п’ять років був позаштатним, а тепер призначений на помічника начальника відділу.
Пані Боннен зауважила:
— Авжеж, ти б не зумів так просунутись.
Тоді Леопольд знизував плечима:
— Зрозуміло, чому йому поталанило більше за всіх. У нього розумна жінка, тільки й того. Вона зуміла запобігти ласки в начальника і добивається всього, чого захоче. Треба вміти влаштовуватися, щоб не стати жертвою обставин.
До чого, власне, він вів? Як вона його зрозуміла? Що сталося пізніше? Вони зазначали кожний у своєму календарі, скільки днів залишилось до кінця фатального терміну. Що не тиждень, то подружжя все більше відчувало, як їх охоплює злість, розпачливий шал, безтямна лють і така розпука, що вони могли зважитись на злочин, коли б це було потрібно.
І ось одного ранку пані Боннен з сяючим личком і променистими очима, поклавши обидві руки на плечі чоло-
віка, тихо сказала, дивлячись на нього пильним, радісним поглядом, що западав глибоко в душу:
— Здається, я вагітна!
У нього так затьохкало серце, що він мало не впав; він рвучко схопив в обійми жінку, палко цілуючи її, посадив собі на коліна, знову міцно пригорнув, неначе улюблену дитину і, знемагаючи від почуттів, розплакався.
Через два місяці не було жодних сумнівів. Тоді він повів її до лікаря, щоб посвідчити вагітність, і з отриманою довідкою прийшов до нотаря, в якого зберігався заповіт.
Представник закону заявив, що він погоджується відкласти до кінця вагітності виконання волі небіжчиці, оскільки дитина існує, хоча ще і не з’явилася на світ.
Народився хлопчик. Вони назвали його Дьєдонне, як то заведено у королів.
Вони стали багаті.
Якось увечері, коли пан Боннен повернувся додому й чекав на обід свого приятеля Фредеріка Мореля, жінка сказала йому невимушено:
— Я просила твого приятеля Фредеріка більше до нас не приходити; він поводився зі мною не дуже ввічливо.
Хвилину Леопольд дивився на неї з удячною усмішкою, потім розкрив обійми; вона припала до нього, і вони довго-довго цілувалися, як двійко ніжних, прихильних одне до одного добропорядних молодят.
І варто лише послухати, що пані Боннен говорить про жінок, які согрішили задля кохання або зрадили чоловіка у нездоланному нападі жаги.
Пестощі
«Ні-ні, мій друже, навіть не думайте про це. Те, чого ви просите, обурює мене, викликає огиду. Схоже, що Всевишній, в якого я щиро вірю, зволив колись до всього прекрасного, яке він створив, додати мірку чогось гидкого. Він дав нам кохання — най солодше за все на світі почуття, та,4 зваживши, що для нас воно надто прекрасне та шляхетйе, створив хтивість, цю підлу, брудну, обурливу, тваринну жагу, яку він змішав, немов на глум, з усім нечистим у нашому тілі, зробивши це так, що сором про те й подумати і не годиться говорити, хіба лише пошепки. Вияви хтивості бридкі, ганебні. їх приховують, вони обурюють душу, ображають зір, їх засуджує мораль, переслі-
дує закон, і люди віддаються пристрасті вночі, неначе злочинці.
Цього не просіть у мене ніколи, ніколи!
Я не знаю, чи кохаю вас, але я знаю, що мені приємно з вами; ваш погляд тішить мене, ваш голос пестить мені слух. Але якщо ви, скориставшися з моєї слабості, здобудете, чого прагнете, — ви зразу ж станете мені ненависні. Ніжний зв’язок, що нас з’єднує, порветься, і нас розділить безодня ганьби. Хай усе залишається таким, як є. І… кохайте мене, якщо хочете, я не бороню.
Ваш друг Женев’єва»
«Пані, дозвольте і мені, в свою чергу, поговорити з вами просто, без зайвих церемоній, — так, як говорив би я з приятелем, який збирається назавжди в монастир.
Я теж не знаю, чи кохаю вас. Про це я міг би дізнатися, лише домігшись того, що так вас обурює.
Пригадуєте вірші Мюссе:
Ще пам’ятаю я ті спазми пожадливі,
Цілунки пристрастні,* розпалені тіла,
І зуби зціплені, і зимний піт чола…
Небесні хвилі це… або… або жахливі! 10
Ми, чоловіки, теж відчуваємо огиду та відразу, коли, охоплені Всевладним поривом інстинкту, опускаємося до випадкових зв’язків. Та коли жінка — наша обраниця, заводи чарівна, нездоланно ваблива, як ви вабите мене, то любощі стають п’янким щастям, щонайповнішим і безмежним раюванням.