Морел, завжди добрий і відданий товариш, також був дуже розумний. По щирості, я, стоячи на порозі смерті, маю право сказати, не боячись бути нескромним, що троє найрозумніших людей у цілій Сан-Квентінській в'язниці — якщо перебрати всіх, починаючи з начальника, — були ми, ті, хто гнив у одиночках. Тепер, доживаючи свої останні дні й зважуючи те, чого мене навчило життя, я мушу зробити висновок, що сильний розумом ніколи не скоряється. Дурні й страхопуди, не обдаровані палким почуттям справедливості й нездатні на щире товаришування — такі люди у в'язниці стають зразковими в'язнями. Але я дякую богам, що ні я, ні Джейк Опенгаймер, ні Ед Морел не були зразкові в'язні.
РОЗДІЛ VІ
Дитина, що визначила пам'ять, як «те, чим забувають», не вельми й помилялася. Здатність забувати означає здорову голову.
Нав'язливе згадування означає манію, божевілля. В одиночній камері, де спогади, змагаючись між собою, ненастанно опановували мене, я силкувався забувати. Розважаючись із мухами, граючи сам з собою в шахи або перестукуючись із товаришами, я дещо забував. Але я прагнув забути все.
В мені жили дитячі спогади про інші часи та інші місця — «мінливий відблиск слави», як каже Вордсворт. Невже хлопчина, змужнівши, втрачає назавжди ті спогади? Невже те, що колись жило в його мозкові, зовсім пропало? Чи, може, ці спогади інших часів та інших місць зберігаються й потім, але сплять, замуровані в мозкових клітинах, так, як оце я замурований в одиночці?
Бували випадки, коли засуджених на довічне ув'язнення несподівано випускали на волю і вони, ніби воскреснувши, знов бачили сонце. Хіба не можна так само воскресити і ці поховані дитячі спогади про інші світи?
Але як? На мою думку, тільки зовсім забувши теперішнє й те минуле, що відбувалося вже в дорослому віці.
І, знову ж таки, в який спосіб? За допомогою гіпнозу. Якщо гіпноз допоможе мені приспати свідомий розум і збудити підсвідомий, тоді відкриються всі двері клітин мозку, і в'язні вийдуть на сонячне світло.
Так я собі гадав, а які з цього були наслідки, ви скоро дізнаєтесь. Але перш за все я хочу розповісти вам свої власні дитячі спогади про інші місця. Я тоді горів відблиском сяйва життя за інших часів. Як і всіх дітей, мене переслідували спогади про якусь іншу пору. Це було ще тоді, як я формувався, як плавка речовина колишніх моїх життів ще не застигла й не викристалізувалася в нову особистість, що її якийсь короткий час люди називають Дерелом Стендінгом.
Дозвольте мені оповісти про один випадок, що стався в Міннесоті, на нашій старій фермі. Мені тоді не було й шести років. У нашому домі заночував місіонер, що недавно повернувся з Китаю до Сполучених Штатів, маючи доручення від місіонерської ради збирати кошти. Це було на кухні, зразу ж після вечері. Мати допомагала мені роздягатись до сну, а місіонер показував нам фотографії зі Святої Землі.
Я, звісно, давно забув би про той випадок, якби опісля не чув, як мій батько часто переказував його своїм здивованим гостям.
Глянувши на одне фото, я закричав і почав пильніше додивлятися, спершу дуже зацікавлений, а тоді розчарований.
Місце відразу здалося мені таке знайоме, ніби я побачив на фотографії батьківську клуню. Потім усе стало чуже. Але я й далі дивився на фото, і знову те місце почало здаватися мені. болісно знайомим.
— Це Давидова Вежа[6], — пояснив місіонер моїй матері.
— Ні! — схвильовано крикнув я.
— Ти хочеш сказати, що вона не так зветься? — спитав місіонер.
Я кивнув головою.
— Тоді як же вона зветься, дитино?
— Вона зветься… — почав я і затнувся. — Я забув.
— Вона тепер виглядає інакше, — додав я, помовчавши. — Колись вона була зовсім не така.
Місіонер вибрав ще одне фото і подав матері.
— Тут я сам був півроку тому, місіс Стендінг, — він тицьнув пальцем на зображення. — Ось Яффська брама, через неї я пішов просто до Давидової Вежі, ось вона, ззаду, де тепер мій палець. Усі вчені-богослови згодні, що це залишки башти Ель-Кулах, як її називали…
Але я перебив його й показав на зруйновану будівлю в лівому кутку фотографії.
— Вона десь тут. Євреї називали її так, як ви сказали. А ми інакше. Ми називали її… я забув як…