Непридатні й непотрібні! Нещасні, зневажені, занехаяні, гинуть ці бідолахи в лондонських людобійнях. Їх породила проституція — проституція чоловіків, жінок і дітей, проституція тіла й крові, душі й усього святого, коли трудівник змушений продаватися за шматок хліба. Якщо це й усе, що може дати цивілізація людям, краще вже бігати голими дикунами і вити по-звірячому. Далеко ліпше жити десь у природних нетрях чи в пустелі, забитись у печери, аніж бути рабом машини у Прірві.
Розділ XXV
ГОЛОДНИЙ ЛЕМЕНТ
— Мій батько був міцніший за мене, бо народився в селі. Так один тямущий іст-ендський молодик нарікав на свою слабосилість.
— Ось погляньте, які в мене кістляві руки. — Він закотив рукава. — А все через недоїдання. О ні, не тепер. Тепер я їм досхочу. Та вже запізно. А от малим я жив надголодь, і цьому вже не зарадиш. Тато перебрався до Лондона з Лінкольнширу. Мати померла, і лишилось нас шістьох пуцьверінків жити з татом у двох кімнатчинах.
Скрутно йому доводилось, нашому татові. Міг би кинути нас напризволяще, та не кинув. Цілий день упрівав, як віл, а ввечері приходив додому, варив нам, нянькався. Був нам і за батька й за матір. Старався, як міг, але вдосталь, однак, ми не їли. М'ясо бачили рідко, та й то саму негідь. А хліб та кусник сиру — це не обід для дітлахів.
І що з того вийшло? Я виріс хирлявий і не маю тої сили, що в тата. Голод відібрав. За одне-два покоління від таких, як я, і знаку не лишиться. А от є в мене молодший брат, так той вищий і взагалі кремезніший. Сім'я в нас, бачите, була дружна, через це так.
— Не розумію, — сказав я. — По-моєму, в таких умовах навпаки — молодші діти повинні бути слабші.
— Але не тоді, коли сім'я живе дружно, — відповів він. — От ви ходите по Східному Лондону і здибали дитину літ восьми-дванадцяти. Вона рослява, добре розвинена й здорова, як на око. Спитайте, й вам скажуть, що то найменше в сім'ї, чи бодай одне з найменших. Річ воно проста: старші голодують більше за менших. Коли з'являються менші, старші вже починають працювати, грошей більшає — ну, й харчів.
Він відкотив назад рукава. Худа його рука наочно показувала, що хронічне недоживлення, хоч і не вбиває, але тлумить розвиток. Оце так я почув один з міріадів голосів, що підносяться голодним лементом у найбільшій імперії світу. Щодня понад мільйон чоловік в Об'єднаному Королівстві одержує допомогу на бідність. Протягом року кожний одинадцятий робітник вдасться по допомогу на бідність. Тридцять сім з половиною мільйонів англійців мають на родину менше, ніж дванадцять фунтів місячно. Восьмимільйонна армія живе постійно на грані голоду.
Один з комітетів шкільної ради лондонського графства виступив з такою заявою: «В часи, коли нема особливої скрути, в школах самого тільки Лондона п'ятдесят тисяч дітей голодують, так що всі спроби навчати їх марні». Курсив тут мій. «Коли нема особливої скрути» — це означає в Англії добрі часи, бо англійці звикли дивитись на «скруту», тобто на голод і страждання, як на невід'ємну частину свого суспільного ладу. Хронічне голодування вони вважають за щось цілком звичне. Тільки тоді, коли великі маси людей охоплює повний голод, починають вони непокоїтись.
Довіку не забуду гірких нарікань, що я чув надвечір похмурого дня від одного сліпого в якійсь іст-ендській крамничці. Він був найстарший з п'яти дітей. Мали вони тільки матір, а батька ні. Як найстарший, він у дитинстві голодував і працював, аби малим братчикам та сестричкам було що жувати. По три місяці він не куштував м'яса і взагалі ніколи не наїдався досхочу. І він був певен, що саме це постійне голодування в дитинстві збавило йому очі. На підтвердження він процитував звіт Королівської комісії в справах сліпих: «Сліпота частіш трапляється в бідних кварталах, і злидні сприяють поширенню цієї страшної недуги».
Багато ще дечого казав сліпець, і в голосі того покривдженого, якому суспільство ані разу не дало наїстися вдосталь, вчувалася гіркота. Він був один з величезної армії лондонських сліпих. Він скаржився, що в притулку вони не наїдаються й уполовину. Ось яка там денна пайка:
З уст Оскара Уайльда[53], вічна йому пам'ять, ми почули страдницькі зойки душі дитини-арештанта, але ці зойки тільки варіація нарікань дорослих арештантів:
«Інша причина страждань дитини в тюрмі — це голод. Вранішня пайка складається із шматка звичайно глевкого тюремного хліба та кухля води на сніданок (це о пів на восьму). О дванадцятій — обід з миски грубої кукурудзяної затірки (сьорби), а о пів на шосту вечеря: шмат сухого хліба та кухоль води. Цей раціон навіть у міцного дорослого чоловіка викликає яку-небудь хворобу, переважно, пронос, і в результаті — виснаження. Тим-то у великих тюрмах в'язням регулярно роздають протипроносне як щось само собою зрозуміле. Щодо дітей, то вони, як правило, взагалі не можуть їсти тих харчів. Кожному, хто хоч трохи знає дітей, відомо, як легко порушується в них травлення від плачу, горя чи якого нервового струсу. Пойнята жахом дитина, що проплакала в мороку камери цілісінький день, а то ще й півночі, просто неспроможна вживати таку страшенно тяжку їжу. Та мала дитина, що їй коридорний Мартін дав печива, плакала була з голоду весь ранок у вівторок, і тюремний хліб з водою став їй поперек горла. Мартін, роздавши сніданок, пішов на вулицю і купив для тієї дитини солодкого печива, бо не годен був дивитись на її голодні муки. Це була така добрість з його боку, що дитина, щиро йому вдячна, але цілковито необізнана з тюремними правилами, похвалилася про це одному із старших наглядачів. Наслідком цього був, звісно, рапорт і звільнення зі служби».
53