Ревно стежила вона за розподілом їхніх жалюгідних харчів, і Смок бачив, що кожен Маккенів кусень дратує її до нестями. Одного разу вона сама розподіляла їжу, і Маккен одразу ж зняв дикий гвалт: не тільки-бо йому, а й собі вона дала куди меншу пайку, ніж Смокові. Відтоді Смок розподіляв харчі сам.
Якось цілу ніч сипав сніг, і вранці невелика лавина знесла їх ярдів на сто схилом. Вони вибралися, ледь не задихнувшись під снігом, але неушкоджені. І тут виявилось, що пропав Маккенів мішок з усім їхнім борошном. Другий, ще більший обвал, поховав цей мішок під снігом уже назавжди. І хоч лихо сталося не з вини Маккена, Лабіскві навіть не дивилася більше в його бік. Смок розумів: вона боїться, що не зможе стримати себе.
XIII
Стояв тихий ранок, на блакитному небі не було ані хмаринки, сліпучо яскрів сніг. Утікачі вибиралися вгору широким спадистим схилом, брели, мов утомлені привиди в безживному світі, де навіть легіт не порушував глибокої, мертвотної тиші. За сотню миль над обрієм здіймалися пощерблені хребти Скелястих гір, видні так чітко, наче до них було щонайбільш миль зо п'ять.
— Щось буде, — прошепотіла дівчина. — Ти відчуваєш? Щось ніби насувається звідусіль. Усе стало таке чудне.
— Мене проймає дрож, — відповів Смок. — Але не з холоду. І не з голоду.
— Дрож у мозку, в серці! — підхопила Лабіскві. — І в мене теж.
— Ні, це не всередині, — визначив Смок. — Я відчуваю холод іззовні, кожним нервом відчуваю.
За чверть години вони зупинилися перевести подих.
— Гір на обрії вже не видно, — зауважив Смок.
— Повітря якесь густе й важке, — сказала Лабіскві. — Дихати важко.
— Три сонця, — прохрипів Маккен, заточився й міцніше стис жердину, щоб не впасти.
Два примарних сонця [24] з'явилися обабіч справжнього.
— Уже п'ять, — сказала Лабіскві.
Вони стояли й дивилися, і все нові сонця спалахували в них перед очима.
— Боже, таж їх не злічити! — злякано скрикнув Маккен.
І справді, куди не кинути оком, півнеба палало й яріло сліпучими спалахами нових сонць.
Нараз Маккен аж зойкнув з подиву й болю.
— Пече! — вигукнув він і знову зойкнув.
Потім скрикнула й Лабіскві, і Смок відчув, як немов крижана голка проштрикнула йому щоку, і його обпекло, наче кислотою. Він згадав, як колись купався в морі і його вжалили стрекала отруйної медузи. Відчуття було таке схоже, що він мимоволі провів рукою по щоці, аби скинути пекучий слиз.
І тут раптом пролунав на диво глухий постріл. Внизу під горою стояли на лижвах молоді індіяни й один по одному стріляли в утікачів.
— Ану врозтіч і вгору! — крикнув Смок. — Вершина близько. Вони за чверть милі нижче, тож по той бік гребеня ми їх випередимо на кілька миль!
Всі троє кинулися врозсип і щосили подерлися засніженим схилом. Невидимі повітряні жала тяли й пекли їм обличчя, а приглушені постріли по-чудному бриніли у вухах.
— Хвалити бога, — відсапуючись, мовив Смок, — що в них чотири рушниці й тільки одна гвинтівка. І ці сонця заважають їм цілитись. У них в очах множиться. Палять за сотню кроків убік.
— Це все мій батько, — озвалася Лабіскві. — Він наказав нас убити.
— Як дивно ти говориш, — сказав Смок. — Я чую твій голос наче здалека.
— Затули рота! — раптом скрикнула Лабіскві. — Мовчи! Я знаю, що це. Затули рота рукавом, отак, і мовчи.
Маккен упав перший і насилу підвівся. І потім усі вони падали знову й знову, аж доки добулися вершини, їхня воля переважала їхню силу, вони не могли зрозуміти, чому все тіло їм затерпло, а рухи стали повільні й незграбні. Вибившись нагору, вони озирнулися й побачили, що індіяни, щохвилі спотикаючись і падаючи, дряпаються слідом за ними.
— Сюди вони не вилізуть, — сказала Лабіскві. — Це біла смерть. Я її ніколи не бачила, але я знаю. Про неї розповідали старі індіяни. Зараз зніметься туман — не такий туман чи мла, як ти знаєш. Мало хто бачив його й вижив.
24
Два примарних сонця. — Примарне сонце, або гало — округла світла пляма, яких часом з'являється на небі по декілька навколо сонячного чи місячного диска. Спричинює їх заломлення і відбиття сонячних (місячних) променів у крижаних кришталиках перистих хмар.