Я лежав і, цілком природно, думав, — думав про себе і про становище, в якому опинився. Це ж нечувана річ, що й уві сні мені не снилася, щоб я — Гамфрі Ван-Вейден, людина освічена і, коли хочете знати, причетна до мистецтва й літератури, — мусив валятись на якійсь шхуні, що йде до Берінгового моря полювати на котиків. Юнга! Ніколи зроду не доводилося мені працювати фізично, а то ще працювати в камбузі й мити посуд. Я жив спокійним, рівним, сидячим життям — життям ученого й відлюдника, цілком забезпеченого матеріально. Бурхливі пригоди й спорт ніколи не вабили мене. Я завжди був книжковим гробаком, так мене мої сестри й батько називали ще змалку. Раз у житті я зважився взяти участь у туристському поході, і то втік майже на початку й повернувся до комфорту та вигод під дахом своєї домівки. І ось переді мною невесела перспектива подавати на стіл, чистити картоплю й мити посуд, і так без кінця-краю. А я ж не був дужий фізично. Лікарі завжди казали, що будова тіла в мене чудова, але я ніколи не розвивав його вправами. Мої м'язи були тонкі й слабкі, як у жінки, — принаймні лікарі так твердили, пробуючи спонукати мене до фізичної культури. Але я волів дбати за розвиток свого мозку, а не тіла, тим-то й виявився зовсім не пристосований до нових суворих умов життя.
Це лише частина тих думок, що снували у мене в голові; я про них розповідаю, бо хочу наперед виправдати себе в тій жалюгідній, безпорадній ролі, що припала мені. Думав я ще про матір та сестер і уявляв їхнє горе. Ім'я моє буде в списку тих, хто загинув на «Мартінесі» і чиї тіла не знайдено. Я бачив ніби навіч, що напишуть у газетах; бачив товаришів з університетського клубу, які, похитуючи головами, кажуть: «Бідолаха!» Перед очима постав образ Чарлі Ферасета, ранок того останнього дня. Ось він у халаті лежить біля вікна на дивані і вирікає песимістичні афоризми, а я прощаюся з ним.
А тим часом шхуна «Привид» гойдалася на бурхливих хвилях; вона то западала вниз, то її підкидало вгору, а то знову вона поринала між хвиль, пробиваючи собі дорогу все далі, в саме серце Тихого океану, і я був на ній. Я чув, як угорі шумить вітер, як він проникає сюди приглушеним ревом. Час від часу над головою тупотіли ногами. На судні все скрипіло, й стогнало, й кректало, немов скаржилося на тисячу ладів. Мисливці й досі сперечалися та ревли, наче якісь земноводні в людській подобі. Повітря було наче аж густе від лайки й непристойностей. Я бачив їхні обличчя: в жовтавому світлі морських ламп, що гойдалися разом з кораблем, вони здавалися злі, скривлені, сердиті. Койки в цигарковому диму скидались на лігва диких звірів із звіринця. На стінах висіли плащі й чоботи, в стояках спочивали карабіни й дробовики. Усе те нагадувало морських розбійників чи то піратів минулих часів. Моя уява розходилася, і я не міг спати. А ніч була довга-довга, сумна, похмура й довга.
РОЗДІЛ V
Моя перша ніч у кубрику мисливців була також і остання. На другий день Вовк Ларсен виселив нового помічника з каюти і помістив його до мисливців, а мені довелося перейти в малесеньку каюту, де першого ж дня мого на шхуні змінилося два господарі. Мисливці швидко встановили причину такого переміщення і були ним дуже невдоволені. Виявилося, що Йогансен, сплячи, переживав наново всі денні пригоди. Він не вгаваючи розмовляв, кричав, вигукував накази; для Вовка Ларсена це було занадто, і він поступився такою приємністю мисливцям.
Не спавши цілу ніч, прокинувся я безсилий і виснажений, і так розпочався мій другий день на «Привиді». Томас Магрідж підняв мене о пів на шосту, точнісінько як ото Біл Сайкс[5] свого собаку; але за грубощі пан Магрідж тут-таки тяжко поплатився. Він зчинив галас без усякої потреби (я пролежав цілу ніч, не стуливши очей) і розбудив одного з мисливців; важкий чобіт засвистів у півтемряві, і пан Магрідж, заревівши з болю, почав принижено прохати у всіх вибачення. Пізніше в камбузі я помітив, що вухо в нього розбите й напухло. Цьому вухові не судилося більше набути нормальної форми, тому матроси й прозвали його «капустяним листком».
Мій день був заповнений різними неприємними дрібницями. Ще ввечері я забрав з камбуза свій сухий одяг і тепер поквапився перевдягтися з одежі кока у свою власну. Тоді пошукав гаманця. Опріч кількох дрібних монет (у мене добра пам'ять на такі речі), там було ще сто вісімдесят п'ять доларів золотом і папірцями. Гаманця я знайшов, але, крім кількох дрібних срібняків, нічого там не виявив. Про це я сказав кокові, коли вийшов на палубу, щоб узятися за роботу. Я так і думав, що він мені відповість грубощами, але аж такої войовничої промови не сподівався.