Одного травневого дня Філіп прибув до Гейдельберга. Його речі склали на ручний візок, і хлопець вийшов із вокзалу слідом за носієм. Небо було яскраво-блакитним, дерева на вулиці, якою вони йшли, густо вкрилися листям, а в повітрі було щось нове для Філіпа, і до сором’язливості, яку він відчував, починаючи нове життя серед незнайомців, додавалося надзвичайне збудження. Хлопець трохи засмутився через те, що його ніхто не зустрів, і надзвичайно знітився, коли носій попрощався з ним біля парадних дверей великого білого будинку. Якийсь неохайний хлопчина пустив гостя всередину й відвів до вітальні. Кімната була захаращена меблями із зеленого оксамиту, а посередині височів круглий стіл, на якому у воді стояв щільно загорнутий у гофрований папір, наче кісточка баранячої відбивної, букет квітів. Навколо лежали ретельно розкладені книги в шкіряних обкладинках. Повітря в кімнаті було затхлим.
Назабаром до кімнати увійшла фрау професорша і принесла із собою запахи кухні; це була невисока, гладка жіночка, із надзвичайно туго затягнутим волоссям і червоним обличчям; її маленькі очиці блищали, мов намистини, а поведінка була нестриманою. Вона взяла хлопця за обидві руки й розпитала про міс Вілкінсон, котра двічі проводила з нею кілька тижнів. Розмовляла жінка німецькою та ламаною англійською. Філіпу не вдавалося пояснити їй, що він не знайомий із міс Вілкінсон. Потім з’явилися дві її доньки. Філіпу дівчата здалися вже не надто молодими, хоча їм, напевно, було не більше двадцяти п’яти: старша, Текла, була така ж низенька, як мати, і мала той самий мінливий характер, але приємне обличчя і густе темне волосся; Анна, її молодша сестра, була висока і непоказна, але завдяки своїй милій усмішці більше сподобалася Філіпові. Після кількох хвилин ввічливої розмови фрау професорша відвела хлопця до його кімнати і залишила самого. Це була невеличка башточка, вікна якої виходили на дерева в Anlage[35]; а ліжко стояло в ніші, тож для того, хто сидів за столом, кімната нічим не нагадувала спальню. Філіп розпакував свої речі й розставив усі книжки. Нарешті він сам керував своїм життям.
О першій годині дзвоник покликав хлопця обідати, і виявилося, що у вітальні вже зібралися всі мешканці будинку фрау професорші. Філіпа познайомили з її чоловіком — високим мужчиною середніх років з великою світловолосою головою, де вже почала з’являтися сивина, і добрими синіми очима. Він звернувся до гостя правильною, дещо застарілою англійською, яку вивчив не з розмов, а з класичної англійської літератури; дивно було слухати, як він використовує в розмові слова, які Філіп зустрічав лише в п’єсах Шекспіра. Фрау Ерлін називала своє помешкання не пансіоном, а «родинним будинком», але потрібно було мати гострий розум метафізика, щоби збагнути, в чому різниця. Коли всі сіли за обідній стіл у темному приміщенні біля вітальні, Філіп, нарахувавши шістнадцятеро людей, страшенно знітився. Фрау професорша сиділа в голові стола й ділила їжу на порції. Допомагав їй, голосно дзенькаючи тарілками, той самий незграба, який відчинив новому гостю двері; попри його квапливість, перші закінчували їсти раніше, ніж останні отримували свій обід. Господиня наполягала, щоб за столом розмовляли лише німецькою, тож Філіп змушений був тримати язика за зубами, навіть якби сором’язливість не завадила йому побути балакучим. Хлопець розглядав людей, серед яких збирався жити. Біля фрау професорші влаштувалися кілька літніх пань, але на них Кері майже не звернув уваги. Ще за столом сиділо двійко молодих дівчат, обидві були білявками, а одна — дуже навіть привабливою; Філіп почув, що до них зверталися «фройляйн Гедвіґо» і «фройляйн Цециліє». На спині у фройляйн Цецилії лежало зібране в косу довге волосся. Дівчата сиділи поруч і базікали, сміючись час від часу; вони частенько поглядали на нового гостя, й одна з них казала щось стишеним голосом, а потім обидві хихотіли, тоді як Філіп знічено червонів, відчуваючи, що панянки насміхаються з нього. Біля них сидів китаєць із жовтим обличчям і широкою усмішкою; він вивчав в університеті західну культуру. Студент розмовляв дуже швидко і з таким жахливим акцентом, що дівчата не завжди розуміли, що він каже, і щоразу заходилися реготом. Китаєць теж добродушно сміявся, майже заплющуючи свої схожі на мигдалини очі. Ще за столом зібралося двоє чи троє американців у чорних пальтах, із сухою жовтою шкірою. Це були студенти-теологи. Філіп розчув у їхній поганій німецькій гугнявий акцент, властивий жителям Нової Англії, й обережно зиркав на хлопців, оскільки його вчили, що американці — неврівноважені та безрозсудні варвари.