— Мушу вашій високості признатися, — озвався ще раз дук, звертаючись до принцеси Пармської, — що, оминаючи «Роландову доньку», я в письменстві і навіть у музиці цілковитий назад-ник, мені подобається лише старовина. Вірте не вірте, але ввечері, коли Оріана сідає до фортепіано, я іноді прошу її зіграти щось старосвітське з Обера, Боєльдьє, навіть із Бетховена! Такий мій ґуст. Зате музика Ваґнера мене вмент присипляє.
— Ви не маєте рації, — заперечила дукиня Ґермантська. — Попри всю свою страшенну розволіклість Вагнер — геній. «Лоенгрін» — шедевр. Навіть у «Трістані» є цікаві пасуси. А хор Пряль із «Летючого Голландця» — це істне диво.
— Ну, а ми з тобою, Бабале, — сказав дук, звертаючись до графа де Бреоте, — воліємо
У гурт шляхетний люди тут збирались Погомоніти в затишку святім.
Це таке уроче. І «Фра Дияволо», і«Чарівна флейта», і «Шале», і «Весілля Фіґаро», і <<Діямантова корона» — ото музика! Так само справа стоїть і з письменством. Я, скажімо, люблю Бальзака: «Бал у Со»у «Паризькі могікани»13.
— Голубе мій! Якщо ви осідлаєте Бальзака, то це сьогодні так хутко не скінчиться, осядьтеся, прибережіть це на вечір, коли в нас буде Меме. Він вас переплюне, він знає Бальзака напам’ять.
Роздратований втручанням дружини, дук кілька хвилин тримав її під вогнем грізної мовчанки. І його мисливські очі скидалися на пару набитих пістолетів. Тим часом віконтеса д’Арпажон перекидалася думками з принцесою Пармською про віршовану трагедію та ще про щось, але я погано чув їхню розмову, аж це до мене виразно долетіла репліка віконтеси д’Арпажон: «Ох, тут ваша високість має слушність, я теж визнаю, що він показує нам світ з потворного боку, бо не розрізняє потворного від прекрасного, або, радше, тому, що страшенно марнославний і вважає, ніби все, що добудеться з його уст, — прекрасне; я згодна з вашою високістю, що в цьому творі є рядки і кумедні, й безладні, й несмачні, що читати їх так важко, ніби твір написано по-російському чи по-китайському — тільки не по-нашому, а проте ви, зрештою, бачите, що ваша праця окупається: яка сила уяви!» Початку тиради я не розчув. До мене дійшло не тільки те, що за поета, нездольного відрізнити прекрасне від потворного, вона вважала Віктора Гюґо, а й те, що твором, таким важким для зрозуміння, як би він був написаний по-російському чи по-китайському, є
Радіє вся сім’я приходу в світ дитяти.
Цей вірш належить ранньому Гюґо і ближчий, мабуть, до пані Дезульєр, ніж до творця «Легенди віків». Віконтеса д’Арпажон не видалася мені кумедною, але я побачив її (раніше, ніж кого-не-будь ще при цьому такому самому реальному, як і банальному столі, де я зазнав такого гіркого розчарування), я побачив її — духовним зором — у мереживному чепчику, звідки вибивалися довжелезні кучері, як у пані Де Ремюза, у пані де Бройль, у пані де Сент-Олер, у всіх цих вибагливих жінок, які в своїх урочих листах так учено і так доречно наводять Софокла, Шиллера та «Наслідування Христа»у але яких перші поезії романтиків так вразили й прибили, як мою бабусю — останні вірші Стефана Малларме.
— Віконтеса д’Арпажон кохається в поезії, — озвалася принцеса Пармська до дукині Ґермантської, натхнена запалом вікон-тесиної тиради.
— Але не розуміє в ній ні бе ні ме, — тихо відгукнулася Оріа-на, користаючися з того, що віконтеса д’Арпажон завела гучну суперечку з генералом де Ботреїсом і не могла її почути. — Вона пошилася в літератори, як її занедбав коханець. Можу сказати вашій високості, хто кислиці поїв, а на мене оскома напала, бо вона до мене приходить жаль мати на Базена, коли той її уникає, тобто щодня. Зрештою не моя вина, що вона йому набридла, я не можу його змусити ходити до неї, хоча б воліла, щоб він був трошки вірніший, бо тоді ми бачилися б із нею рідше. Але вона його нудить, і в цьому немає нічого дивного. Людина вона непогана, але ви не можете собі уявити, яка вона зануда. Щодня доводить мене до мігрені, щораз я мушу заживати пірамідону. А все тому, що Базенові прибандюрилося завести з нею інтрижку, і тяглося це в них цілісінький рік. До того ж я мушу тримати лакейчука, який утелепався в паплюгу і кривиться як середа на п’ятницю, коли я не прошу цю молоду особу покинути на хвилю зисковну панель і прийти до мене чаювати. Ох, життя таке важке, — завершила смутно Оріана.
Дукові віконтеса д’Арпажон докучала переважно тому, що в нього почався роман з іншою — маркізою де Сюржі-ле-Дюк. А лакейчук, позбавлений напередодні вихідного, саме подавав на стіл. І я помітив, що він журиться, витаючи думками десь-інде і тому такий незграбний: пораючися з тарілками біля дука де Шательро, кілька разів підбив того ліктем. Молодий дук анітрохи не розсердився на спаленілого лакейчука, навпаки, глянув на нього сміхотливими ясно-блакитними очима. Цей добрий гумор у дука здався мені доказом його доброти. Але його вперте зубоскальство змусило мене запідозрити: а що, як служникове побивання викликає у нього зловтіху?