Не має значення, про що йдеться: про хліб, якого людина потребує, чи про «все те, що виходить із уст Господніх», чи якісь інші прагнення на величезному просторі між цими межами. У контексті цього розділу нас цікавлять не самі об’єкти бажання, а, власне, прагнення досягти мети й почуття благополуччя, що виникає у разі задоволення потреби.
Ми розрізняємо три типи поведінки щодо насолоди. Перший доволі неточно називають гедонізмом. Грецьке слово hēdonē означає задоволення, насолоду, коли йдеться про приємне задоволення чуттєвих бажань. Натомість ми хочемо визначити гедонізм дещо ширше, а саме як віру в насолоду, яка властива нетерплячим людям. Для них насолода – це миттєве, негайне, максимально ефективне отримання задоволення. Їхнє кредо: я хочу неодмінно і просто зараз! Сер Джон Фальстаф, що любив попоїсти й випити, та схиблений на коханні Дон Джованні, який не втрачає жодної нагоди когось звабити, є архетипними зразками гедоніста.
У романі «Гравець» Федір Михайлович Достоєвський описав особливо небезпечний прояв жадання щастя через насолоду: герої його твору впали в невиліковну залежність від гри в рулетку. Олексій, від імені якого ведеться оповідь, описує свою історію пристрасного гравця. Спочатку атмосфера казино у вигаданому Достоєвським курортному містечку Рулетенбург була для нього чужою. Він зайшов туди лише тому, що молода дама, якою він потай захоплювався, попросила його спробувати щастя з її грошима на столі з вбудованим котлом, на якому обертається рулетка:
Я почав з того, що витяг п’ять фрідріхсдорів, тобто п’ятдесят гульденів, поставив їх на парне. Колесо обернулося, і вийшло тринадцять – я програв. З якимсь хворобливим відчуттям, лише щоб якось розв’язатись і піти, я поставив ще п’ять фрідріхсдорів на червону. Вийшла червона. Я поставив усі десять фрідріхсдорів – знову вийшла червона. Я поставив знову все воднораз, знову вийшла червона. Отримавши сорок фрідріхсдорів, я поставив двадцять на дванадцять середніх цифр, не знаючи, що з цього вийде. Мені заплатили втричі. Отже, з десяти фрідріхсдорів у мене з’явилося раптом вісімдесят. Мені стало настільки нестерпно від якогось незвичного й дивного відчуття, що я вирішив піти. Мені здавалося, що я зовсім не так би грав, якби грав для себе. Я, одначе, поставив усі вісімдесят фрідріхсдорів іще раз на парне. Цього разу вийшло чотири; мені відсипали ще вісімдесят фрідріхсдорів, і, вхопивши всю купу в сто шістдесят фрідріхсдорів, я пішов...
Тут було розумно зупинитися. Це перше знайомство з рулеткою викликало в Олексія радше збентеженість, ніж насолоду. Насолоду ж він пізнав, коли в ході цієї пригоди, не бажаючи відмовитися від зростаючого потягу до гри, пережив неймовірну смугу везіння:
Але я, через якусь дивну примху, помітивши, що червона вийшла сім разів зряду, навмисно до неї прив’язався. Я впевнений, що тут наполовину було самолюбство; мені хотілося здивувати глядачів шаленим ризиком, і – о дивне відчуття – я чітко пам’ятаю, що мною раптом справді без будь-якого виклику самолюбства оволоділа страшна жага ризику. Може бути, перейшовши через стільки відчуттів, душа не насичується, а лише роз’ятрюється ними і вимагає ще відчуттів, і все сильніше і сильніше, до остаточної втоми. І, далебі не брешу, якби правила гри дозволяли поставити п’ятдесят тисяч флоринів воднораз, я б їх напевно поставив. Навкруги кричали, що це божевілля, що червона виходить уже чотирнадцятий раз!
– Monsieur a gagné déjà cent mille florins?[5] – почув я поруч із собою.
Я раптом отямився. Як? Я виграв у цей вечір сто тисяч флоринів! То навіщо ж мені більше? Я накинувся на білети, зіжмакав їх у кишеню, не рахуючи, загріб усе моє золото, всі пакунки і побіг із залу. Навколо всі сміялися, коли проходив по залах, дивлячись на мої відстовбурчені кишені й на нерівну ходу від ваги золота. Я гадаю, його було значно більше півпуда. Декілька рук простяглися до мене; я роздавав жменями, скільки міг захопити. Два жиди зупинили мене біля входу.
– Ви сміливий! Ви дуже сміливий! – сказали вони мені. – Але їдьте завтра вранці неодмінно, як можна раніше, бо інакше ви геть усе програєте…
Я їх не слухав. Алея була темна, так що не можна було роздивитися своєї руки. До готелю було з пів версти. Я ніколи не боявся ні крадіїв, ні розбійників, навіть у дитинстві; не думав про них і тепер. Я, втім, не пам’ятаю, про що я думав дорогою; думок не було. Я лише відчував якусь страшенну насолоду успіху, перемоги, могутності – не знаю, як це виразити.