Кожна радість має минути і не може тривати вічно. Тому другий спосіб поведінки, що турбується про задоволення, протистоїть гедонізму. Він зорієнтований на апатію, свободу від пристрастей, автаркію, самодостатність, атараксію, незворушність перед радощами й стражданнями. Такими були погляди стоїків, давньої філософської школи. Через таке ставлення стоїки намагалися уникнути печалі, що є результатом пізнання того, що ревна гонитва за насолодою не принесе стійкого успіху.
Але навіщо відмовлятися від радості? Імовірна відповідь така: тому що цим самим відкривається можливість досягнення набагато ціннішої, чи то пак вічної, насолоди. Ця думка присутня, наприклад, в оповіді про те, як звільнений Мойсеєм з єгипетського рабства юдейський народ на шляху через пустелю мав страждати від голоду. І здійнявся лемент: «Коли б ми були повмирали від Господньої руки в єгипетськім краї, як ми сиділи над горщиком м’яса, як ми їли хліба досить! Бо ви вивели нас до цієї пустині, щоб поморити голодом увесь цей збір. І промовив Господь до Мойсея: Ось Я спускатиму вам дощем хліб з неба, а народ виходитиме й щоденно збиратиме, скільки треба на день, щоб випробувати його, чи він ходитиме в Моєму Законі, чи ні»[7].
Манна – таку назву має їжа, що падає з неба і заміняє щоденний хліб. Манна начебто була послана народу Ізраїлю, щоб він міг продовжити свою ходу через пустелю до обіцяної землі. Проте манну можна тлумачити як символ: земний хліб нагодовує лише на короткий час. Тому краще покинути Єгипет попри його горщики з м’ясом. Бо манна небесна насичує навічно. Тому Біблія вчить: відмова від земного хліба, принаймні на деякий час, приносить ціннішу насолоду, позаяк звільняє місце в душі для небесної манни. Віряни говорять про піст, що означає відмову від миттєвої і скороминущої насолоди задля прийдешньої та вічної.
У цьому сенсі, хоч яким дивним це здається на перший погляд, також аскет, ба навіть саме він вірує в насолоду. Коли черниці й ченці, тобто люди, що є аскетами в первинному сенсі, слідують «євангелічним заповідям», обітницям цнотливості, бідності й смирення, вони роблять усе це з огляду на небесні насолоди, що обіцяні їм після смерті:
Черниці й ченці приймають обітницю цнотливості – забуте нині слово, що первісно означало життя, вільне від чогось такого, чого можна соромитися; проте невдовзі сенс цнотливості звівся лише до статевих відносин і став тлумачитись як сувора статева стриманість. Вони прагнуть зберігати цнотливість, тому що сподіваються на екстаз на небесах, який далеко вищий за будь-який земний оргазм і на відміну від останнього ніколи не закінчується.
Черниці й ченці чинять заповідь бідності, не складають «скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають»[8]. Бо скарби на небі, які вони складають, не нищать ані міль, ані іржа, і злодії не зможуть їх відібрати.
Черниці й ченці чинять заповідь смирення, тому що лише тоді Спаситель на небесах назве їх «вже не рабами, а друзями»[9].
Буддійські ченці йдуть іще далі: вони не мають таких яскравих картин вічної насолоди, але й вони прагнуть насолоджуватися певною вічною формою буття, що більше, ніж просто приємне відчуття. Вона полягає у виході з круговороту народження, життя і смерті, звільненні від коливання між радістю й стражданням. Це описується огорнутим таємницею словом «нірвана». «Найвище щастя» Будда часто називає нірваною.
Зрештою на ще більший подив заслуговує аскет, що не малює собі ніякої майбутньої небесної насолоди або не коситься на благо нірвани, а прагне лише стриманості. Але й він вірить у насолоду, що дається взнаки в його радості, навіть гордості, бути в змозі відмовляти собі відповідно до свого наміру.
Поясню цю думку за допомогою невеличкого прикладу. Мій близький друг розповів, що у дитинстві його, хлопчика з села, місцевий пастор відрядив до гімназії в місто через його обдарованості, і він жив там у церковному інтернаті. У 1960-ті роки в австрійському суспільстві ще мав значну силу християнський календар свят і постів, і оскільки дванадцятирічний хлопчик прагнув бути дуже слухняним учнем своєї церкви, він пообіцяв собі, що впродовж сорока днів між Попільною середою та Пасхою не їстиме і навіть не торкатиметься шоколаду. Просто на початку страсного тижня він зустрів на вході до інтернату сестру ордена, яка дуже полюбила маленького гімназиста. «Карл, дивись-но, – звернулась вона до нього, – маю дві плитки шоколаду для нас. Адже ти так любиш солодощі. Одну плитку з’їм сама, а другу з радістю віддам тобі».