Я повернувся й повідомив Борису погані новини.
— Merde! — вилаявся він. — Це ускладнює справу. Що ж, можна, однак, щось придумати. Покладемо пальта у валізу.
— Але як ми пронесемо валізу повз патрона? Він сидить майже під самими дверима прохідної. Це неможливо!
— Як ти легко впадаєш у розпач, топ аті! Де твоя англійська завзятість, про яку я читав? Відвага! Ми все зможемо.
Борис трохи подумав, а тоді вигадав новий хитрий план. Найбільшою проблемою було відволікти увагу патрона принаймні на п'ять секунд, щоб ми могли прослизнути з валізою. Так склалося, що у патрона була лише одна слабина — він цікавився Le Sport[66] і охоче говорив про нього, якщо про це заходила мова. Борис прочитав статтю про велоперегони у старому номері «Петі Паризьєн[67]», роззирнувся на сходах, спустився вниз і почав розмовляти з патроном. Я тим часом чекав на сходах з пальтами в одній руці й валізою в іншій. Борис мав кашлянути, коли настане час діяти. Я чекав і тремтів, оскільки в будь-який момент дружина патрона могла вийти з протилежних дверей прохідної, і гру було б закінчено. Аж ось Борис раптом кашлянув. Я швидко прослизнув повз прохідну на вулицю, втішений, що мої черевики не рипнули. План міг би провалитися, якби Борис був худішим, але його кремезні плечі затуляли двері прохідної. Крім того, він чудово тримався. Він продовжував природно розмовляти й сміятися, й так гучно, що це б заглушило будь-який шум від мого пересування. Коли я був уже далеченько, він вийшов, наздогнав мене за рогом, і ми дременули.
А тоді, після всього пережитого, касир у ломбарді знову відмовився брати пальта. Він сказав мені (відчувалося, як його французька душа насолоджувалася педантичністю відповіді), що в мене немає достатньо документів для встановлення особи. Мого carte d'identité[68] було недостатньо, і я мав показати або паспорт, або конверт з адресою. У Бориса було вдосталь конвертів, але його carte d'identité було недійсним (він його не поновлював, щоб ухилятися від податків), тож ми не могли закласти пальта на його ім'я. Нам лишалося лише стомлено поплентатися до моєї кімнати, взяти необхідні папери й віднести пальта до ломбарду на бульварі Пор-Руаяль.
Я залишив Бориса у своїй кімнаті й вирушив до ломбарду. Діставшись туди, я з'ясував, що там зачинено до четвертої. Зараз було пів на другу, я пройшов уже дванадцять кілометрів і не їв шістдесят годин. Здавалося, доля вирішила позбиткуватися з мене низкою несмішних жартів.
Тоді удача ніби якимось дивом перемінилася. Я повертався додому через вулицю Брока, коли раптом побачив монету в п'ять су, що блищала на бруківці. Я накинувся на неї, поквапився додому, взяв наші інші п'ять су й купив фунт картоплі. Спирту в плиті вистачило тільки довести картоплю до кипіння, але ми заковтнули її без солі й разом з лушпайками. Після цього ми почувалися іншими людьми й сіли грати в шахи, чекаючи на відкриття ломбарду.
Я повернувся туди о четвертій. Особливих сподівань у мене не було, оскільки якщо перед тим я отримав лише сімдесят франків, то що можна чекати за два зношені пальта в картонній валізі? Борис розраховував на двадцять франків, але я підозрював, що дадуть десять чи навіть п'ять. Гірше того, мені могли взагалі відмовити, як бідолашному Numéro 83 того разу. Я сидів у першому ряду, щоб не бачити, як люди сміятимуться, коли клерк скаже п'ять франків.
Нарешті клерк назвав мій номер: «Numéro 117!»
— Так, — відповів я, підводячись.
— П'ятдесят франків?
Мене це вразило майже так само, як минулого разу, коли я почув «сімдесят». Зараз мені здається, що клерк просто переплутав мій номер з чиїмось іншим, оскільки за п'ятдесят франків ці пальта не можна було продати навіть за повну вартість. Я поквапився додому й увійшов до кімнати, мовчки тримаючи руки за спиною. Борис грав проти шахівниці. Він нетерпляче підвів погляд.
— Скільки дали? — вигукнув він. — Що, не двадцять франків? Але ж щонайменше десять. Nom de Dieu[69], п'ять франків — це трохи замало. Mon аті, ти ж не хочеш сказати, що п'ять. Якщо ти скажеш, що дали п'ять, я всерйоз почну думати про самогубство.
Я жбурнув на стіл п'ятдесятифранкову банкноту. Борис побілів, як крейда, а тоді, підстрибнувши, вхопив мою руку й стиснув її, мало не поламавши кістки. Ми вибігли, купили хліба, вина, шматок м'яса, спирт для плити й почали жерти.
Попоївши, Борис сповнився оптимізмом, якого я ще ніколи в нього не бачив.
— Що я тобі казав? — радів він. — Талан війни! Зранку ми мали п'ять су, а подивися на нас тепер. Я завжди казав, що ніщо не дістається легше за гроші. Мені це нагадало про приятеля на вулиці Фондарі, до якого ми можемо навідатися. Він ошукав мене на чотири тисячі франків, злодюга. Він найкращий з шахраїв, коли тверезий, але, що цікаво, дуже чесний, коли вип'є. Думаю, він буде п'яний о шостій вечора. Ходімо знайдемо його. Може бути, що він віддасть мені якусь сотню. Merde! Він може дати навіть дві сотні. Allons-y[70]!.
Ми пішли на вулицю Фондарі й знайшли того чолов'ягу, він був п'яний, але ста франків ми не отримали. Щойно вони з Борисом зустрілися, зчинилася жахлива сварка просто на тротуарі. Чолов'яга заявив, що не винен Борису ні пенні, але натомість Борис винен йому чотири тисячі франків, і обоє запитували, що я про це думаю. Я так і не зрозумів, про що йшлося. Вони сварилися й сварилися, спочатку на вулиці, тоді в бістро, тоді у prix fixe ресторані[71], куди ми зайшли повечеряти, а тоді в іншому бістро. Нарешті, пообзивавши одне одного злодіями дві години, вони пішли пиячити, і на це Борис витратив усі свої гроші до останнього су.
Тієї ночі Борис спав у шевця, ще одного російського біженця, у кварталі Коммерс. У мене тим часом залишилося вісім франків, вдосталь цигарок і я досхочу наївся й напився. Це була дивовижна переміна на краще після двох паскудних днів.
Розділ 8
У нас залишалося двадцять вісім франків, і ми знову могли почати шукати роботу. Борис за якоюсь незбагненною домовленістю досі ночував у шевця й зміг позичити ще двадцять франків у якогось приятеля-росіянина. У нього по всьому Парижі були приятелі — переважно теж колишні офіцери. Хтось працював офіціантом чи посудомийником, хтось водієм таксі, хтось жив за рахунок жінки, хтось зміг вивезти з Росії гроші й купити гараж чи кабаре. Загалом, російські біженці в Парижі — працьовиті люди, які зарадили своєму лихові значно краще, ніж могли б це зробити англійці того ж соціального статусу. Були, звісно, винятки. Борис розповідав мені про зустріч з одним російським герцогом у вигнанні, який полюбляв дорогі ресторани. Герцог запитував, чи є серед офіціантів російські офіцери, й, поївши, кликав по-дружньому офіціанта до себе за стіл.
— Отож, — казав герцог, — ти старий вояка, як і я? Зараз погані часи, еге ж? Але російський солдат нічого не боїться. Ти в якому полку служив?
— У такому-то, пане, — відповідав офіціант.
— Доблесний полк! Я інспектував його в 1912-му. До речі, я ненароком забув удома гаманець. Російський офіцер, я знаю, не відмовить мені у трьох сотнях франків.
Якщо в офіціанта були три сотні, він їх віддавав і, звісно, ніколи більше не бачив. Герцог чимало нажився у такий спосіб. Офіціанти, мабуть, не дуже заперечували проти такого ошуканства. Герцог є герцог, хай і у вигнанні.
Саме від одного зі своїх російських біженців Борис почув дещо, що обіцяло принести прибуток. Через два дні після того, як ми заклали пальта, він з дуже таємничим виглядом запитав:
67
Petit Parisien — щоденна французька газета «Малий парижанин», яку видавали з 1876 по 1944 рр.
71
Prix fixe — ресторан, який пропонує меню з наборів страв за фіксованою ціною, в тому числі за типом бізнес-ланчів.