На неї щойно наставляли зброю. Усе здавалося нереальним. На баржу і з баржі ходила поліція, але то був просто гамір, луна... аж тут Робін зрозуміла, що поруч стоїть Страйк, і він здався єдиною хоч так-сяк справжньою людиною.
— Як ти дізнався? — спитала вона крізь холодну грудку серветки.
— Дотумкав за п’ять хвилин по тому, як ти пішла. Останні три цифри в номері, який я побачив, коли ти показувала мені повідомлення буцімто від Метью, були такі самі, як в одному з тих одноразових номерів. Я кинувся за тобою, але ти вже пішла. Лейборн вислав поліційні авто, а я дзвонив і дзвонив без упину. Чого ти не брала слухавки?
— Я вимкнула звук, а телефон був у сумці. А тепер він на дні каналу.
Робін кортіло випити чогось міцного. «Може,— мляво подумала вона,— тут таки є десь поблизу бар...» Але в бар її ніхто не пустить. Попереду — довгі години знову в Нью-Скотланд-Ярді. Свідчення доведеться давати довго. Доведеться детально переповісти останню годину. Робін почувалася такою виснаженою!
— Як ти дізнався, що я тут?
— Подзвонив Іззі та спитав, чи в Рафаеля є знайомі неподалік цього вигаданого бару, куди він тебе запросив. Вона мені й сказала, що в нього була багата подружка-наркоманка, яка має тут баржу. В нього закінчувалися сховки. Поліція вже два дні стежить за його квартирою.
— І ти знав, що револьвер незаряджений?
— Сподівався, що незаряджений,— виправив Страйк.— Власне, він міг перевірити і перезарядити його.
Він пошукав у кишені цигарки. Пальці, коли підкурював, трохи тремтіли. Страйк затягнувся, а тоді сказав:
— Ти оце збіса добре вчинила, що змушувала його розмовляти так довго, Робін, але коли наступного разу тобі писатимуть з незнайомого номера, в біса добре буде передзвонити і дізнатися, хто на тому кінці. І щоб ніколи — ніколи! — ти більше нічого не розповідала підозрюваному про своє особисте життя.
— Ти не проти дати мені дві хвилинки,— попросила Робін, притискаючи холодну серветку до набряклої і закривавленої губи,— щоб я пораділа, що жива, а тоді вже починай?
Страйк випустив струмінь диму.
— Так, це справедливо,— відповів Страйк і незграбно обійняв її однією рукою.
Минув місяць
Епілог
Твоє минуле мертве, Ребекко. Воно не має більше над тобою влади — не має нічого спільного з тобою, яка ти є тепер.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Почалися й минули Параолімпійські ігри, і вересень робив усе можливе, щоб змити спогади про довгі літні дні, розмальовані в національні кольори, коли Лондон багато тижнів ніжився у промінні всесвітньої уваги. Дощ барабанив у високі вікна «Брасерїї» на Чейн-Воку, змагаючись із Сержем Генсбуром, який мугикав «Чорний тромбон» з прихованих динаміків.
Страйк і Робін прийшли разом і тільки встигли сісти, як з’явилася в лопотінні тренчу від «Бурберрі» та промоклої парасольки дещо розхристана Іззі, яка обрала цей заклад через його близькість до власної оселі. Парасоля трохи постояла, а тоді впала.
Відколи справу було розкрито, Страйк говорив з клієнткою всього один раз, і то недовго, бо Іззі була в шоці та стресі й не дуже воліла говорити. Сьогодні зустрічалися на прохання Страйка, бо у справі Чизвелла лишався один незавершений елемент. Коли домовлялися про спільний обід, Іззі сказала Страйкові по телефону, що мало виходить на люди після арешту Рафаеля. «Не можу дивитися людям в очі. Це все так жахливо».
— Як ти? — стривожено спитала вона, коли Страйк підвівся з-за накритого білою скатертиною столика і вона обійняла його мокрими руками.— І ой, бідолашна Робін, мені так шкода,— додала вона і сама оббігла стіл, щоб обійняти ще й її.
Далі підійшла неусміхнена офіціантка взяти в неї мокрі плащ і парасолю, й Іззі збентежено мовила:
— О так, беріть, дякую. Я собі пообіцяла не плакати,— сказала Іззі, сівши, а тоді схопила зі столу серветку і притиснула до повних сліз очей.— Вибачте... постійно отаке... Так стараюся не ганьбитися...
Вона прочистила горло і випростала спину.
— Просто я в такому шоці,— прошепотіла вона.
— Ще б пак,— сказала Робін, а Іззі відповіла слабенькою усмішкою.
«Cest l’automne de ma vie,— співав Генсбур.— Plus personne ne m'etonne...»[17]
— Ви без проблем знайшли це місце? — спитала Іззі, шукаючи опори у звичній світській розмові.— Гарно тут, правда ж? — додала вона, запрошуючи їх помилуватися прованським рестораном, про який Страйк, щойно увійшовши, подумав, що це ніби квартира Іззі, перекладена на французьку. На чисто-білих стінах висіли чорно-білі фото, стільці й лави оббиті червоною й бірюзовою шкірою, навколо — старомодні канделябри з бронзи та скла, з рожевими абажурами.