— Добридень,— привітався він до Страйка.— Даруйте за запізнення. Їхати на метро довелося довше, ніж я думав.
— Нічого страшного,— в один голос сказали Іззі й Робін.
— Ти — Іззі,— мовив Біллі, сідаючи поруч з нею.— Давно я тебе не бачив, га?
— Давно,— з дещо надмірною сердечністю погодилася Іззі.— Чимало часу сплинуло, правда?
Робін простягнула руку над столом.
— Привіт, Біллі, я — Робін.
Добридень,— озвався той, потискаючи руку.
— Будеш вино, Біллі? — спитала Іззі.— Чи пиво?
— Я вживаю ліки, пити не можна,— відповів той.
— А, так, звісно ж не можна,— знітилася Іззі.— Гм-м... ну, тоді візьми води, й ось твоє меню, ми ще не замовляли...
Коли офіціантка прийшла й пішла, Страйк звернувся до Біллі.
— Я дещо пообіцяв, коли приходив до тебе в лікарню,— сказав він.— Я пообіцяв, що дізнаюся, що сталося з дитиною, яку задушили в тебе на очах.
— Так,— з острахом озвався Біллі. Саме через надію дізнатися розгадку таємниці, що мучила його двадцять років, він приїхав з Іст-Гему до Челсі під дощем.— Ви по телефону сказали, що все з’ясували.
— Так,— відповів Страйк,— але я хотів, щоб тобі все розповіла людина, яка все знає, яка тоді була там.
— Ти? — розвернувся Біллі до Іззі.— Ти там була? Нагорі біля коня?
— Ні-ні,— поспіхом відповіла Іззі.— Це сталося під час шкільних канікул.
Вона ковтнула вина для хоробрості, відставила келих, глибоко вдихнула і сказала:
— Ми з Фізз тоді були в однокласниць у гостях. Я... я тільки потім почула, що там сталося... А сталося таке: Фредді приїхав додому з університету й запросив друзів. Татко лишив їх у будинку, бо в Лондоні була зустріч полкових товаришів... Фредді був... правду кажучи, він іноді бував дуже бридкий. Він приніс доброго вина з погребу, вони понапивалися й одна дівчина сказала, що хотіла б дізнатися, чи правдива та легенда про білого коня... Ти її знаєш,— звернулася вона до Біллі, уродженця Уффінгтона.— Якщо тричі покрутитися посеред ока і загадати бажання...
— Так,— кивнув Біллі з великими нажаханими очима.
— Тож вони поночі вийшли з будинку, але Фредді... такий уже він був неслух... вони дали гака через ліс, зайшли до вас, до Стедакотеджу. Фредді хотів купити трохи, ем, марихуани, так, то ж її вирощував твій брат?
— Так,— знову кивнув Біллі.
— Фредді хотів купити трави, щоб усі могли покурити нагорі біля коня, поки дівчата загадуватимуть бажання. Звісно, за кермо їм не можна було. Всі були вже п’яні. Ну, і коли вони дійшли до вашого будинку, твого батька там не було...
— Він був у сараї,— раптом сказав Біллі.— Майстрував чергову... ти знаєш що.
Спогади ніби достукалися до його свідомості, збуджені розповіддю Іззі. Страйк бачив, як Біллі лівою рукою міцно ухопився за праву, щоб не дати прокинутися ще й тику, яким Біллі ніби відхрещувався від зла. Дощ усе поливав вікна ресторану, а Серж Генсбур співав: «Oh, je voudrais tant que tu te souviennes...»[18]
— Отже,— провадила Іззі, вчергове глибоко вдихнувши,— з того, що я чула від дівчини, яка там була... не хочу казати, від якої саме,— дещо войовничо мовила вона Страйкові й Робін,— то було давно, і та історія її травмувала... отже, Фредді з друзями грюкотіли по будинку і збудили тебе, Біллі. Їх там було чимало, Джиммі їм скрутив косяка на прощання... Хай там що,— Іззі ковтнула,— ти був голодний, і Джиммі... чи, може,— тут вона скривилася,— чи, може, Фредді, не знаю... вони подумали, що буде весело натрусити трохи трави з косяків тобі в йогурт.
Робін уявила друзів Фредді: як одних захопила екзотична розвага — сидіти в темному робітничому будиночку в товаристві місцевого хлопця, що торгує наркотиками, а іншим (як-от та дівчина, від якої Іззі почула всю історію) ніяково від того, що діється, але вони надто юні, надто бояться розвеселених ровесників і не заперечують. П’ятирічному Біллі вони здалися дорослими, але тепер Робін знала, що учасникам компанії було хіба від дев’ятнадцятьох до двадцяти одного.
— Так,— тихо відповів Біллі.— Я так і знав, що мені щось дали.
— А тоді Джиммі захотів і собі піти з ними на пагорб. Я чула, на нього справила враження котрась із дівчат,— святенницьким тоном додала Іззі.— Але тобі після того йогурту стало зле. Джиммі не міг тебе лишити самого в будинку, тож узяв із собою. Ви всі напхалися у двійко «лендроверів» і поїхали на Драконів пагорб.
— Але ж... ні, все не так,— сказав Біллі. Його обличчя знову зробилося замордованим.— Де дівчинка? Вона вже була там. Вона була з нами в машині. Я пам’ятаю, як з нею розмовляв, коли ми йшли на пагорб. Вона плакала, кликала маму.