Уряд «піклувався» й про те, щоб на нових місцях українці не селилися компактними громадами. В одному селі розташовували лише декілька сімей. Спочатку вони не отримували землі й були змушені працювати на поляків. На початку 1950-х років українцям було дозволено придбати найгірші з колишніх німецьких земель. Ситуацію ускладнювало те, що новоприбулі українці зіткнулися з шаленим антиукраїнізмом, який був особливо поширений серед поляків, депортованих із Західної України. Щоб уникнути дискримінації, українці були змушені приховувати свою національність, утримуватися від спілкування рідною мовою й навіть утаювати своє походження від власних дітей. Одним словом, невелика й беззахисна українська громада в Польщі була змушена розплачуватися за століття польсько-українського антагонізму.
У 1956 р. Варшава пішла на деякі поступки українцям. Можливо, уряд зрозумів, що вони вже не загрожують безпеці держави, чи урядовці винесли уроки з помилок в національній політиці, що їх зробив передвоєнний уряд Польщі. У 1956 р. було дозволено видавати українську газету «Наше слово». Одночасно виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), що перебувало під пильним наглядом міністерства внутрішніх справ. І газета, й товариство отримують значні державні субсидії. Сьогодні «Наше слово» має приблизно 8 тис. передплатників, а УСКТ налічує близько 4,5 тис. членів.
Абсолютно аполітичне, УСКТ займається переважно фінансуванням майже 50 українських хорів і танцювальних ансамблів. Щороку воно організовує популярні фестивалі української пісні та музики. Однак можливості товариства щодо розширення освіти для українців куди скромніші. У 1970 р. лише близько 5 % українських дітей у Польщі навчалися рідною мовою. Існує український ліцей у Легніці й педагогічний ліцей у Бартошице, що готує вчителів української мови. Та через брак українських шкіл більшість їхніх випускників не можуть знайти роботу за фахом. У Варшавському університеті, як і в деяких провінційних університетах, на філологічному факультеті працює українське відділення. Працює й група визначних науковців та викладачів-українців. Втім, і деякі науковці-поляки довели свою здатність об’єктивно висвітлювати питання українознавства.
Однак цілком очевидно, що старі рани ще не затягнулися. Хоча серед польської інтелігенції помітні певні зрушення, в цілому антиукраїнізм залишається поширеним явищем. Часто з’являються книги, статті та фільми, що таврують «варварство бандитів УПА» (та й загалом усіх українців). Українці мають можливість зробити кар’єру, але для цього бажано зректися свого національного походження. Намагання українців-переселенців повернутися на землю своїх предків постійно блокуються.
Особливо болючим є питання про становище греко-католицької церкви, до якої належить близько половини від 200—250 тис. українців, що проживають у Польщі. Навмисне занедбання й навіть руйнування стародавніх українських церков на Лемківщині не може не обурювати українців Польщі та всього Заходу. Не менше бентежить небажання польської католицької ієрархії підтримати ідею призначення окремого єпископа для українських католиків. Водночас, щоб бути справедливим до поляків, слід підкреслити, що вони, як і чехи та словаки, не самостійно формували свою політику щодо українських меншостей. Москва пильно стежила за життям усіх українських громад у Східній Європі. І вона завжди була готова порадити, як саме її східноєвропейським союзникам вирішувати українське питання.
Головною функцією українських громад за кордоном, особливо на Заході, було збереження політичних і культурних надбань, а також народних традицій нерадянської України. Іншою метою був захист українських національних інтересів — за умов, коли співвітчизники в Радянській Україні були змушені мовчати. Якби не зусилля українців у діаспорі, про їхню батьківщину ніхто практично нічого й не знав би за межами СРСР. Не дивно, що відносини між радянською Україною та діаспорою мали ворожий характер. Іммігранти першої хвилі були прив’язані до своїх церков, «ПО» були переважно войовничими націоналістами. І перші, й другі мали підстави дивитися на радянський режим принаймні з недовірою. В той же час радянська пропаганда постійно зображувала українців-іммігрантів як «прислужників капіталізму, фашизму та Риму». Тож на відміну від тих випадків, коли відносини між батьківщиною та діаспорою були взаємовигідними (згадаємо хоча б Вірменію), від стосунків, що склалися між українцями, не виграла жодна сторона. Українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як вікна на Захід (до речі, вкрай необхідні), а українська діаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала.
Незважаючи на те, що у переважній своїй більшості українці за кордоном повністю втяглися у вир місцевого життя й розчинилися в ньому, деякі й досі користуються моральними та іншими перевагами, що їх надає належність до певної етнічної громади. Однак час працює не на українську діаспору. Ті, хто майже або зовсім не бачив Україну, чимдалі байдужіють до всього українського. Масштаби асиміляції неухильно зростають. Залишається сподіватися, що українці за кордоном і на Україні зможуть розвинути плідні взаємини, доки ще є час бути корисними одне одному.
29. Нова ера
[4] Реформи: несподівані результати. Незалежність.
Одна з головних тем історії XX століття — боротьба народів світу проти імперій. Немов прадавні динозаври, імперії, які існували з давніх-давен, стали занадто великими, занадто громіздкими і нездатними до виживання в світі, який швидко змінювався. Одна за одною вони опинялися в стані, коли вже не могли утримати підлеглі народи від утворення незалежних держав. Після першої світової війни розпалися імперії Романових, Габсбургів і Оттоманів. Після другої світової війни Великобританія, Франція та інші європейські держави були змушені відмовитися від своїх заморських володінь. Наприкінці XX ст. дійшла черга останньої імперії — СРСР. У відчайдушних спробах пристосувати радянську систему до новітніх умов керівництво країни зважилося на впровадження певних реформ. Але це призвело тільки до вивільнення довгий час затамованих національних прагнень численних народів Радянського Союзу, прагнень, які віками придушувались, і прискорило розпад системи, яка вже стояла на порозі загибелі.
Україна була наріжним каменем російсько-радянської імперської системи. Як це нерідко буває, багатовіковий досвід життя в імперії не був позбавлений певних переваг. Проте з часом на перший план висунулися відразливо негативні риси радянської влади: занепадаюча економіка, зниження життєвого рівня, екологічне спустошення краю, злочини режиму в минулому, придушення громадянських прав, національної свідомості і культури. Отже, коли з’явилася нагода здобути незалежність, Україна скористалася нею. Ця подія пролунала похоронним дзвоном по СРСР і надала українцям можливість влитися в річище світової історії. У співтоваристві з іншими націями українці вступили в нову епоху, в якій не було місця імперіям.
Метою перебудови було збереження радянської системи шляхом її модернізації. Але оскільки зміни загрожували інтересам партійного апарату, він робив усе можливе, щоб перешкоджати їм. У вкрай консервативній Україні Щербицького це проявилося з силою, найбільшою, ніж деінде в СРСР. Незважаючи на це, вплив політики гласності був негайним та ефективним. Задумана з метою відновити довіру до режиму і спонукати бюрократію до конструктивних дій, гласність призвела до наслідків, яких Горбачов і не бажав і не передбачав. Замість стати засобом підтримки економічних реформ, гласність більше прислужилася народам СРСР в іншому сенсі: користуючись нею, вони заявили про свої давні кривди і прагнення в національній сфері.
Чергову хвилю критики радянської системи в Україні здійняло широке невдоволення маніпуляціями уряду під час чорнобильської катастрофи. Особливе обурення викликала злочинна безпечність, із якою московські бюрократи приймали рішення, що так трагічно відбилися на житті населення України. До того ж чорнобильський апокаліпсис відкрив людям очі й на інші жахливі екологічні злочини: забруднення атмосфери, загибель річок, отруєння земель — усе те, що накоїли радянські планувальники в їхньому краї. Ці факти на тлі чимдалі занепадаючого життєвого рівня примусили багатьох навіть найлояльніших радянських громадян засумніватися в цінностях системи, в якій вони жили.