— Іншими словами, ви хочете сказати, що людина має бути звіром, — зауважив якось я.
— Не ображайте звірів. Вони вбивають інших, щоб вижити, щоб їхній рід не пішов у забуття. А наситившись, звір ніколи і нікому жодної шкоди не думає спричинити. А людина?.. Візьміть світові війни, македонських і чингізханів (не згадуючи вічних малих) для прикладу. Яка була мета тих воєн? Чи були воїни тих армій або їхні родини голодними, не мали даху над головою? А коли і так, то чи була потреба завойовувати простори аж «від моря до моря»? Яке призначення мали гасла дійти до «останнього моря»? З якою метою і пощо буяли гасла «підкорити всіх», «застрашити світ». З яких причин? Навіщо? Такі питання їм навіть на гадку не приходили. Грабунки можна оправдати, але жорстокий геноцид тяжко збагнути. Злидні і просторова скрута гнала їх у світи? Та ні! Не голод їх гнав у далекі краї, не тіснота перенаселення змушувала шукати місце для житла, а те, що тільки людині притаманне — прагнення вищости, придбання лаврового вінка, бажання притиснути чоботом груди переможеного. Де ви бачили таке між звірами?
Грабували і вбивали з наміром вбратися у шовки й оксамити, а для своїх коханок здобути парюри [2]. Отже, не далекі моря їм були потрібні і не простори «від моря до моря»? Розбещеність і віроломство гнало полководців покоряти світи. І треба було аж Божому Синові зійти у цей світ, щоб призупинити вакханалію безумних. Уявіть собі, яка безглузда мета була у тих полководців. «Дійти до останнього моря». І що — втопитися?
Але, крім планів земних архизвірів, існує Божа воля, завдяки якій Київ і Наддніпро мають силу зупинити навіть «переможців світів». Задумаймося… Не дійшовши до «останнього моря», володарі просторів чомусь надумали за Києвом і Галичем зупинитися. їх уже перестало манити «останнє море». А Македонському скити не ставили спротиву.
Божественна сила київських пагорбів зупинила їх.
Маючи на увазі мовні потреби окраденої України, П. Штепа останніми часами, недосипаючи і недоїдаючи, полов українське мовне поле. Не знаю, звідки він мав словники І. Бойкова, І. Льохіна, А. Орла, але на підставі цих словників він укладав лексикон варваризмів. Головним джерелом відповідників до цих словників були термінологічні словники УАН, видані до 1933 року. Тисячі московізмів повизбирував він із 6–томного «Українсько–російського словника» (за ред. І. Кириченка), зі словників Калиновича, Ганича та інших. Науковці і мовники (він завжди брав у лапки ці слова, коли згадував їх) радикально висміювали його зате, але він не раз говорив: «Ризикуючи життям, молодь в Україні бореться за чистоту та права української мови. За цю боротьбу кількадесят тисяч їх караються у московських в’язницях та на каторзі. Чи не мають ті герої морального права плюнути в обличчя емігрантським мовознавцям, які не хочуть допомогти Україні боротися за її мову, не хочуть складати словників? А також плюнути в обличчя й тим емігрантським редакторам, письменникам, журналістам, які московщать, засмічують, спотворюють свою мову, хоч їх і не сягає московське НКВД».
Збирав матеріяли, вишукував словники. Наполегливо працював. А я? Не можу собі простити за те, що зібрані Штепою 33 термінологічні словники, що їх видала УАН до 1933 року і які він за власні кошти познаходив та сфільмував і передав мені, а я першого ж року після проголошення самостійности передав мікрофільми тих 33–х словників потребуючим в Україні і до сьогодні не знаю їх долі.
«Так наші вчені мовознавці змусили мене, шевця, братися за кравецтво», — багато разів нарікав він, але працював, і працював із завзятістю Сизифа. І в тій ролі він і помер.
Коли вже ніхто не відважувався друкувати його статті, звернувся до мене, щоб я написав статтю про його «Словник чужослів». Усвідомлюючи справу новотворів, я був переконаний, що вона дуже ускладнена, бо наша літературна мова розвивалася за несамовито нелюдських обставин. Багато чого в ній неусталеного, нелогічного, недослідженого, не з нашої вини поплутаного, а головне — багато керується звичкою. А звичка не завжди творить семантику слова на семантиці кореня того слова.
Я написав переповнену обуренням на наших мовознавців статтю. Писав її майже під диктат Штепи, бо не хотів відхилитися від його поглядів на потребу новотворів у сучасну пору. Користі з того не було, а мовознавці Чапленко й Овечко назвали ту статтю зухвальством.
Аналізуючи діяльність Павла Штепи, можна зрозуміти, що невипадково не друкували його творів, бо він уже не був націоналістом — був кимсь іншим, тим, для кого рамки націоналізму не були такими сильними, щоб втримати його у своїх рамках.
2
Парюра (