— Амінь! — пролунав вигук із порога.
Ось ти знайшов мене, вороже мій!
Антракт.
Видовжена пика і кислий вираз, як у благочинного. Красень Мулліган у строкатому блазенському вбранні зайшов у кімнату, стрінутий вітальними усмішками присутніх. Моя телеграма.
— Якщо не помиляюся, ти тут завів балачку про газоподібне хребетне, — звернувся він до Стівена.
У своїй ясножовтій камізельці він гойно вітав усіх, вимахуючи панамою, як циркач чарівничою паличкою.
Вони йому раді. Was Du verlachst wirst Du noch dienen[124].
Гурт сміхунів — знай шкірять зуби: Фотій, псевдомалахія, Йоганн Мост{426}.
Той, Хто зачав Сам Себе за поміччю Святого Духа і Сам послав Себе Збавителем між Собою та іншими, Хто, захоплений ворогами Своїми, був оголений, мордований ними, батожений, був прибитий цвяхами, мов кажан до дверей клуні, і сконав на хресті, Хто Сам поклав Себе у гріб і повстав із нього, приборкав пекло і подався на небеса, і там засідає ось уже дев’ятнадцять століть по праву руч від Самого Себе, але ще повернеться в останній день судити живих і мертвих коли всі живі вже стануть мертвими.
Glo—о—ri—a in ех—cel—sis De—о[125]
Він підводить руки. Завіса падає. О, квіти! Дзвони на дзвонах їдуть і дзвонами поганяють.
— Так, безперечно, — озвався бібліотекар-квакер. — Вельми повчальні дебати. Без сумніву, містер Мулліган теж має свою точку зору на п’єсу і на Шекспіра. Треба брати до уваги всі сторони життя.
Він усміхнувся, обводячи очима всіх і кожного.
Красень Мулліган подумав і сказав спантеличено:
— Шекспір? Здається, я чував про такого чоловіка.
І враз по його широкому обличчі промайнула радісна усмішка.
— Ну звичайно ж, — оголосив він, згадавши. — Це той хлоп, що пише, наслідуючи Сінга{427}.
Містер Кращ обернувся до нього.
— Вас шукав Гейнс, — повідомив він. — Ви, часом, не здибалися? Він гадав, що ви потім побачитеся в Д.П.К. Тепер він пішов до Ґілла купити Гайдові «Любовні пісні Коннахту».
— Я йшов через музей, — пояснив Красень Мулліган. — Що, він був тут?
Співвітчизникам британського барда, певно, геть набридли наші спроби творити нові теорії щодо його творчости. Мені казали, що вчора одна акторка в Дубліні виступила у ролі Гамлета в чотириста восьмий раз. Вайнінг гадав, що принц насправді був жінкою. Невже ніхто ще не спробував зробити його ірландцем? Здається, суддя Бартон{428} робить кроки в цьому напрямі. Він присягається (маю на увазі, присягається його високість, а не його ясновельможність) святим Патриком.
— Але найпримітніше з усіх є міркування Вайльда, — озвався містер Кращ, піднімаючи свій примітний блокнот. — У його «Портреті містера В. Г.», де він доводить, що автор сонетів — якийсь Віллі Г’юз, що володіє всіми барвами.
— Тобто, вони присвячені Віллі Г’юзу? — перепитав бібліотекар-квакер.
Або Гіллі В’юзу. Або Вільяму Гіперпоету. Або В. Г.: угадай-но, хто він.
— Авжеж, присвячені Віллі Г’юзу, — поправився містер Кращ, охоче коригуючи свій глосарій. — Звичайно, тут іде цілий ряд парадоксальних зіставлень: чим володіє Г’юз — барвами чи фарбами? Характерні спроби зіставити їх, типово вайльдівська, розумієте, манера. Легенький дотик пензля.
Він усміхнувся — білявий ефеб — і його погляд легенько торкнувся до їхніх облич. Потамований Вайльд.
А ти, виявляється, з біса дотепний хлопець. Вихиливши три чарочки за дукати містера Дізі.
Скільки ж я витратив? Та всього лиш кілька шилінгів.
На чималий гурт газетярів. Гумор п’яний і тверезий.
Дотепність. Ти охоче віддав би всі п’ять різновидів спроможности свого розуму за молодецьке вбрання, в якому він оце викаблучується. Ознака потамованого жадання{429}.