Він сам себе вивів на чисту воду: подивився на всіх — і прикусив язика.
Помічник погукав у прочинені двері:
— Містере Лістере. Отець Дайнін{481} просить…
— Ах, отець Дайнін! Іду-йду!
Хутко-прудко шпарко-шустро з рипом-скрипом іде-йде він, іде-йде — й пішов.
На ринг вийшов Джон Еглінтон.
— Так от, — розпочав він, — послухаємо, що ви нам розкажете про Ричарда та Едмунда. Певно, ви залишили їх на закуску, га?
— Звичайно ж, я ніяк не міг сподіватися на те, що ви не забули про цих двох шляхетних родичів, дядечка Ричі й дядечка Едмунда, — відповів Стівен. — Братів забувають так само часто, як і парасолі.
Кулик.
Де твій брат? Сидить в аптеці. Моє точило{482}. Він, потім Кренлі, Мулліган, а тепер ось ці. Промови, промови. А треба діяти. От і дій, промовляючи. Вони пробують подражнити тебе, щоб випробувати, на що ти здатний. Тож дій. Дай відсіч їхнім діям.
Кулик.
Я втомився, слухаючи свій голос, голос Ісава. Півцарства за ковток{483}.
Вперед.
— Ви скажете, що ці імена він просто взяв із хронік, з яких запозичив усе потрібне для своїх драм. Чому ж він вибрав саме ці, а не якісь інші? Ричард, падлюка, горбань, байстрюк, женихається до вдовиці Енн (що там в імені?) зваблює, спокушає її, мерзотник, веселу вдову. Ричард-завойовник, третій брат, виходить на престол після Вільяма-переможеного. Й останні чотири дії драми повисли на дії першій. З усіх Шекспірових королів Ричард єдиний, до кого він ставиться без належної до вінценосців шаноби, сьогосвітнього ангела. Чому бічна інтрига в «Королі Лірі», де діє Едмунд, витягнена з «Аркадії» Сіднея і припасована до кельтської легенди з доісторичних часів?
— Так вирішив Вілл, — заступився за автора Джон Еглінтон. — Але нам грішним не слід отепер комбінувати скандинавську сагу з уривком роману Жорджа Мередіта. Que voulez-vous[145]? — сказав би Мур. Він помістив Богемію на березі моря, а Одіссей у нього цитує Арістотеля{484}.
— А чому? — запитав Стівен самого себе. — Тому що тема брата-дурисвіта, чи зажерливого брата, чи брата-перелюбника, чи брата, де всі ці вади вкупі, була тим для Шекспіра, чим убогі не були, тим, що вони завжди з ним. Спогад про вигнання, вигнання з серця, вигнання з дому вчувається безперервно, починаючи з «Двох веронців» і далі аж до того, коли Просперо ламає своє берло, закопує його в землю і топить свої книги в морській глибині. В середині його життя він роздвоюється, віддзеркалюється в іншому, повторюється, протасис, епітасис, катастасис, катастрофа. Спогад виникає ще раз, коли у нього вже смерть за плечима, коли його заміжню доньку Сьюзен, — яблуко від яблуні далеко не котиться, — звинувачують у подружній невірності{485}. Та це й був той первісний гріх, який забив йому тяму, розслабив його волю і владно прихилив до лихого. Саме так висловилися з цього приводу мілорди єпископи Мейнутські: це первісний гріх, і як первісний гріх він був скоєний іншим, чий гріх він теж скоїв. Доказ цього знаходимо між рядками останніх його написаних слів, навічно викарбованих на його надгробному камені, під яким ніколи не спочиватимуть тлінні останки його дружини. Час не спромігся його стерти. Краса і злагода не затулили. Безліч разів він виникає у різних проявах у створеному ним світі, в «Багато галасу даремно», двічі в «Як вам це сподобається», в «Бурі», в «Гамлеті», в «Мірі за міру» та в усіх інших п’єсах, яких я не читав.
Він засміявся, щоб звільнити свій розум від кайданів свого розуму.
Суддя Еглінтон підсумував розгляд цієї справи.
— Істина посередині, — оголосив він. — Він і привид, він і принц. Він є все у всьому.
— Так воно і є, — погодився Стівен. — Хлопчина з першої дії, у п’ятій дії він уже зрілий муж. Все у всьому. У «Цимбеліні» і в «Отелло» він звідник і рогоносець. Він діє і на нього діють. Прагнучи до ідеалу чи до збочення, він, як Хозе, убиває живу-живісіньку Кармен. Його настирний розум — це Яго, який боїться стати рогоносцем і жадає, щоб мавр у ньому страждав безупинно.
— Ку-ку! Ку-ку! — сласно проспівав Рогасень Мулліган. — Тривожний гук[146], несе мужам він стільки мук!
Темна стеля кімнати почула і відгукнулася луною.
— А Яго! Яка яскрава особа! — оголосив небоязкий Джон Егліртон. — Хай там що, а проте слід погодитися з Дюма-сином (чи з Дюма-батьком), що Шекспір найбільший творець, окрім Господа Бога{486}.
146
Англійське слово