Вінець краси це коси золотії.
Троянда тремтить на шовкових персах, убраних у шовки, троянда Кастилії.
Трелі, трелі та за двері: Айдолорес.
А хто в цій хатинці живе?
Бронза відчула собі співчуття.
І гук пролунав, чистий, тривалий і трепетливий. Тужливо тривалий гук. Привабливий. М’якеньке слово. Та позирни! Вже гаснуть зорі. О трояндо! Ноти щебечуть відповідь. Кастилії. І світає.
Дзеньки-бреньки котять кеб.
Монета брязнула. Годинник нацокав четверту.
Визнання. Sonnez. Я міг би. Підв’язка натягнена. Розлучитися не можу. Лясь. La cloche! Ляснула по стегну. Визнання. Теплому. О, друже мій, прощай!
Дзень. Блу.
Загримотіли громохкі акорди. Коли кохання заполонить. Війна! Війна! Гупа-тупа барабан.
Вітрило! На морі хтось у далині махає хусткою мені.
Пропало. Дрізд засвистів. Усе уже пропало.
Припекло. Йому.
Коли уперше він уздрів. Та ба!
Джигун. І красень водночас.
Щебетання. От приваба! Ваблять нас,
Марто! Прийди!
Ляп-ляп. Плесь-плесь. Ляп-плесь-ляп.
Божеми лийти ще ніко ли тине чувта кого.
Пет лисий глушман приніс преспап’є а ніж забрав.
І поклик ночі в місячному сяйві: він далеко-далеко.
Мені так сумно. P.S. Я так самотньо блумаю.
Чуєш!
Морський ріжок рогатий кручений холодний. Чи в тебе є? Для всіх і для кожного сплеск і поклик безгучний.
Перли: коли їй. Рапсодії Ліста. Цить.
Хіба ви не?
Та ні: ні-ні: повірте: Лідлюд. А півень знай кукурікає.
Чорні.
Низька октава. Ну ж бо, Бене, ну.
Той питає, а він не петра. Хе-хе, Той питає, а він хе-хе.
Та постривай!
У печерах, у темних глибинах землі. Могутні верстви руди. Naminedamine. Усі загинули. Усі полягли на полі болю.
Дівочі кучерики наче узори на листі папороті.
Амінь! У гніві він заскреготав зубами.
Руків’я помпи туди-сюди, туди-сюди. Холодна ґуля все стирчить. Бронзолідія укупі з Майназлотом.
Із бронзою і з золотом у зелених сутінках океанських глибин. Блум. Наш Блум.
Стук-стук раз, стук-стук два, то півняча голова: зерняток шукає, курку пригощає.
Моліться за нього! Моліться ірландці!
Його грубі пальці клацають як кастаньєти.
Великий Бенабен. Великий Бенбен.
Останню троянду Кастилії літа покинув наш Блум у глибокій зажурі.
Ї-і-і-і! Попискує стиха. Пищавка в живот-і-і.
Чесний люд. Лід Кер Кау Де і Долл. Так-так. Як і ви. Піднімуть твій дзень-дзелень.
Пффф. О-о-о!
Де бронза зблизька? Де золото здаля? Де копита?
Пррр Фррр.
І тоді, тільки тоді. Мій епітрах. Буде напфиссаний.
Закінчив.
Починай!
За бронзою золото, голівка міс Дус за голівкою міс Кеннеді над фіранками бару готелю «Ормонд» слухали, як цокотять віце-королівські копита, як видзвонює криця.
— А це вона? — запитала міс Кеннеді.
Міс Дус пояснила, що так, сидить із його екс, у перлово-сірій і eau de Nil[177].
— Дуже витончене сполучення, — сказала міс Кеннеді.
Раптом міс Дус наче вся спалахнула і збуджено промовила:
— Поглянь он на того в циліндрі.
— На котрого? Де він сидить? — озвалося ще збудженіше золото.
— У другій кареті, — пояснила міс Дус, і її вологі губи, засміявшися, зблиснули на сонці. — Він дивиться сюди. Пусти-но. Я погляну.
Бронзова, вона майнула у закуток, притиснула носа до шибки в ореолі палкого дихання.
Потім пирснула вологими губами:
— Він так видивлявся на наші вікна, що мало не скрутив собі шиї.
І засміялася.
— О, Господи! Чоловіки, та вони ж заплішені дурні, хіба ні?
Проте журливо.
Міс Кеннеді зажурена походжала, перейшовши із світла в затінок і накручуючи на палець пасмо волосся, що звисало за вухом. Походжала зажурена, вже не золотосяйна, вона все накручувала, завивала нависле пасмо. Зажурено вона накручувала навісне золоте пасмо за мальовничо вигнутим вушком.
— Для них життя — гуляй душа, — журно сказала вона.
Для чоловіка.
Блухто пройшов повз Муленгові трубки, несучи у грудях насолоди гріха, повз антикваріат Вайна, несучи в пам’яті солодкі гріховні слова, повз тьмяне погнуте столове срібло Керролла, задля Рауля.
Коридорний хлопець до них, до них у барі, до них барменш підійшов. Для них, які не звернули на нього ніякої уваги, він брязнув на шинквас тацю з чашками, які задеренчали, і