— Тиждень у буцегарні, — сказав Бен Доллард, — на хлібі й на воді. Отоді б ви, Саймоне, заспівали, як дрізд у садочку.
Ліонель Саймон, співак, засміявся. Отець Боб Коулі знову торкнувся клавішів. Майна Кеннеді подала пиво. Другий джентльмен розплатився. Том Кернан рушив до шинквасу; Лідія, якою захоплювалися, захопилася. А от Блум співав мовчки.
Захоплюючись.
Ричі, захоплюючись, щось базікав про пречудовий голос цього чоловіка. І згадав, що діялося одного вечора колись у давні роки. Таке, мовляв, ніколи не забувається. Сай співав «Слава та могуть» у Неда Ламберта. Милий Боже, зроду йому не доводилося чути такого звучання голосу, ніколи так чисто не лунало «Зрадливице, прощатись нам пора»{569} і, Господи, так твердо проголошене «коханню вже край». Ламберт чув це і може підтвердити.
Гулдинг, на блідих щоках його проступив рум’янець, розповів містерові Блуму, обличчя у нього, мов нічний морок, як Сай Дедал у домі Неда Ламберта співав «Слава та могуть».
Він, містер Блум, слухав, як він, Ричі Гулдинг, розповідає йому, містерові Блуму, про той вечір, коли він, Сай Дедал, співав «Славу та могуть» у домі у нього, Неда Ламберта.
Вони ж свояки, родичі. Зустрівшись, минаємо, не кажучи ні слова. Зуб за зуб стялися, гадаю. Не терплять один одного. А бачиш. Тим більше ним захоплюється. Ті вечори, коли співав Сай. Людський голос, дві тоненькі шовкові ниточки. Найдивніше диво з усіх див.
У тому голосі був суцільний плач. Тепер спокійніше. Лиш у тиші відчуєш те, що почув. Вібрації. Тепер повітря затихло.
Блум розтиснув свої склеплені руки, і розправлені пальці посмикали напружену струну. Він тягнув її і сіпав. Вона тенькала і бренькала. Доки Гулдинг балакав про гаму голосу Барраклоу, доки Том Кернан вдавався у спогади, як колись щось улаштовували, і розповідав про те отцеві Каулі, а той, слухаючи, імпровізував, а той кивав головою, імпровізуючи. Доки великий Бен Доллард розмовляв із Саймоном Дедалом, а той закурював люльку, а той кивав головою, закурюючи, а той курив.
Моя заблукана{570}. Усі співочі твори на цю тему. І Блум дужче натягнув свою струну. Чи не занадто жорстко. Хай би люди здружилися: приманити їх докупи. Потім роздрай. Смерть. Капець. Торох по довбешці. Ікбісовомубатьку. Життя людини. Дігнем. Ой, як той пацюк крутив хвостом! Я пожертвував п’ять шилінгів. Corpus paradisum[187]. Деркач дерчить: пузо, як у дохлого цуценяти. Сконав. Одспівали. Забули. І мене теж. І одного дня вона з. Залишиш її — з біса набридне. Трохи постраждає. Попхикає. Великі іспанічні очі втупились у нікуди. Її хвилястелястелюстелюстелістелісте волосся не-чес-не-он-нечесане.
Хоча забагато щастя породжує нуд. Він натягував іще дужче й дужче. То ти нещасливий у? Трісь. Вона луснула.
Кабріолет подзенькує вже по Дорсет-стрит.
Міс Дус забрала свою шовковисту рученьку з виразом і докірливим і вдоволеним.
— Ви поводитеся надто зухвало, — дорікнула вона, — ми з вами ще не досить близько знайомі.
Джордж Лідвелл запевнив її, що він щиро і насправжки; проте вона не повірила.
Перший джентльмен запевнив Майну, що все буває саме так. Вона запитала його, чи так усе буває. І другий кухоль запевнив, що так. Що буває саме так.
Міс Дус, міс Лідія, не повірила; міс Кеннеді, Майна, не повірила; Джордж Лідвелл — ні; Міс Ду — ні; перший, перший; джент із кух — повірив, ні — ні; ні ж, міс Кенн — Лідлідіявелл — кух.
Краще написати тут. На пошті всі пера погризені й скособочені.
Лисий Пет наблизився, побачивши, що його кличуть. Перо і чорнило. Рушив. Бювар. Рушив. Преспап’є, щоб промокнути. Таки почув, глушман Пет.
— Атож, — сказав містер Блум, мацаючи скручену струну. — Безперечно. Вистачить і кількох рядків. Мій подарунок. Уся ця кучерява італійська музика. Хто це написав? Коли знаєш хто, краще розумієш. То виймай аркуш паперу, конверт із незворушним виглядом. Наче так і треба.
— Кульмінація всієї опери, — сказав Гулдинг.
— Авжеж, — погодився Блум.
У музиці все номери — числа, якщо поміркувати. Два помножити на два і поділити навпіл, то буде двічі по одному. Вібрація — вона породжується, власне, акордами. Один плюс два плюс шість буде сім. Числами можна робити які завгодно фокуси. Завжди вийде якийсь результат, якась симетрія, — сім метрів до кладовища. Він не помічає, що я в жалобі. Черства душа, дбає тільки про себе. Музматематика. Здається, що він про щось високе. А скажи-но щось на кшталт: Марта плюс сім помножити на дев’ять мінус ікс буде тридцять п’ять тисяч. Це ж дурість та й годі. Маємо чистий пустодзвін.