— Так от, Бене, — озвався Саймон Дедал. — Слово чести, ви були на своєму високому рівні.
— Ні, на вищому, — заперечив Том-Джин Кернан. — Найпроникливіше виконання цієї балади, гарантую своєю душею і честю.
— Лаблаш{584}, — докинув отець Каулі.
Бен Доллард, наче танцюючи качучу, важкими кроками рушив до шинквасу, розхвалений по саме нікуди і розчервонілий, його вузлуваті пальці клацали в повітрі як кастаньєти.
Великий Бенаден Доллард. Великий Бенбен. Великий Бенбен.
П-р-р.
Усі розчулилися, а Саймон на знак свого захоплення гучно просурмив у сурму свого носяри, усі засміялися, так що він, Бен Доллард, поринув у радісний захват.
— Як ви зашарілися, — зауважив Роберт Лідвелл.
Міс Дус повернула свою троянду так, щоб вона виглядала ефектніше.
— Бен machree[194] — сказав містер Дедал, ляснувши його по тлустій лопатці. — В здоровому тілі здоровий дух. Він молодець. Але ж він постійно підживляє тканини свого тіла жировими клітинами.
Пр-р-р-р-р-сс.
— Смертельно небезпечними клітинами жиру, Саймоне, — пробурчав Бен Доллард.
Ричі сидів сам, тримався окремішньо: Гулдинг, Колліс і Ворд. Наче вичікував. Пет теж, чекаючи плати.
Тук. Тук. Тук. Тук.
Міс Майна Кеннеді нахилила свої уста до вуха першого кухля.
— Містер Доллард, — прошепотіли вони.
— Доллард, — пошепки повторив кухоль.
Перший кухоль повірив: міс Кенн, коли вона: що він: вона: кухоль.
Він прошепотів, що знає це прізвище. Тобто, що це прізвище йому знайоме. Тобто, що він уже чув це прізвище. Доллард, хіба ні? Так, Доллард.
Так, її уста вимовили гучніше, містер Доллард. Він чудово проспівав цю пісню, прошепотіла Майна. І «Остання троянда літа»{585} теж чудова пісня. Майні ця пісня подобалася. І кухлю теж подобалася та пісня, яка Майні.
Останню троянду літа Доллард облишив Блум відчув що всередині розгулялися вітри.
Від цього сидру утворюються гази; і твердить шлунок. Постривай-но. Пошта біля Рувима Дж. і ще шилінг та вісім пенсів. Треба позбутися. Обійти по Грік-стрит. Не треба було обіцяти що прийду. На повітрі краще. Музика. Діє на нерви. Руків’я помпи. Рука, що гойдає колиску, править{586}. Бен Гаутом. Що править світом.
Далеко. Далеко. Далеко. Далеко.
Тук. Тук. Тук. Тук.
Надвір вийшов він, Ліонельлеопольд, осоружний Генрі з листом до Мейді, з насолодою гріха, з дрібничками для Рауля, з МЕТЕМ БЗИК ОСАМ метем психозом, він також Польді, і рушив набережною.
Тук-тук сліпий простував пішоходом, тукаючи намацував бровку, тук-тукав раз по раз.
Каулі, він доводить себе до ажіотажу, наче п’яніє від власної відваги. Краще спинитися на півдорозі, на половині дороги чоловіка до дівки{587}. Наприклад, меломани. Для них головне — чути. Не втратити ні йоти будь-якої ноти. Очі заплющені. Раз по раз кивають головою — відбивають такт. Наче з’їхали з глузду. З місця не руш. Думати категорично заборонено. І знай балакають про якусь ноту, балакають.
Пробуєш про щось домовитись. Неприємно коли не вдається бо ніколи не знаєш чому напев. Орган на Гардинер-стрит. Старому Гліннові поклали платню — п’ятдесят фунтів на рік. У нього було чудернацьке робоче місце, аж під дахом, з регістрами, педалями, клавішами. Сидів там день у день за органом. Годинами бесідував сам із собою або з напарником, який роздував міхи. То бурчить сердито, то враз починає клясти невідомо що на чім світ стоїть (мабуть, як у тій книжці, де жертва ґвалтівника волає «ой, ні, не треба»), потім раптом тонесенькою цівочкою пробивається, свистить легесеньким струмінчиком.
Ї-і-і-і! Попискує стиха-стиха. Пищавка у Блума в животі-і-і-і.
— То це він був? — запитав містер Дедал, повертаючись із люлькою. — Сьогодні зранку я був із ним на бідолахи Педді Дігнема…
— Хай прийме Господь його душу.
— До речі, он там камертон лежить на…
Тук. Тук. Тук. Тук.
— У його дружини хороший голос. Є чи був. Як вона?
— А, це, мабуть, настроювач, — сказала Лідія Саймонліонелю. — Забув, коли приходив сюди.
Він геть сліпий, пояснила вона Джорджу Лідвеллові, коли прийшов удруге. І грав так чудово, слухаєш і не наслухаєшся. Чудовий контраст: бронзалід майназлото.
— Гукай скільки! — Бен Доллард гукав, наливаючи. — Кажи!