Спокійно, не пишаючись, Ромбольд зійшов на ешафот у бездоганному костюмі, і в петлиці улюблена його квітка Gladiolus{616} Cruentus. Про свою присутність він сповістив своїм стишеним ромбольдівським кахиканням, яке дехто намагався (безуспішно) наслідувати — коротким, силуваним, а проте неповторним, характерним тільки для нього. Увесь наш велелюдний наплив зустрів появу всесвітньо відомого ката з гучним захватом: леді із супроводу віце-короля нестямно вимахували хусточками, а чужоземні делегати ще з більшим завзяттям вітали його, горлаючи різними мовами: гох, банзай, ельєн, живіо, чінчін, полла кронія, гіп-гіп, вів, Аллах, і серед них можна було розчути лунке еввіва делегата з країни пісень (його високе подвійне фа нагадувало ті пронизливі ноти, якими євнух Каталані{617} чарував слух наших прапрабабусь). Рівно о сімнадцятій годині через мегафони пролунав сигнал до молитви, і всі голови враз оголилися; патріархальне сомбреро, яке зберігали в родині командора від часів революції Рієнці{618}, зняв із його голови особистий черговий медик, доктор Піппі. Вчений прелат, який мав дати героєві мученику перед стратою останню розраду нашої святої релігії, з щиро християнською покірністю став навколішки в калюжі дощової води і, задерши полу сутани собі на сиву голову, звернувся до престолу милосердя з палкою молитвою зглянутися над душею страдника. Біля колоди стояла страхітлива постать виконавця вироку, його обличчя ховалося у відерному горшку з двома круглими отворами, крізь які пекучим лютим поглядом визирали його очі. Чекаючи сигналу до дії, він випробовував своє страшне знаряддя, чи досить воно гостре, підгострював його, проводячи по своєму м’язистому рамені, або одтинав голови цілій отарі баранів, яку пригнали для цього шанувальники його жорстокого, проте необхідного вміння. На гарненькому столику з червоного дерева були впорядковано розкладені ніж, щоб розчленувати тіло скараного, набір струментів, щоб його тельбушити, (спеціально зроблених на замовлення всесвітньо відомою Шеффільдською фірмою ножових виробів Джон Раунд і Сини), горщик із теракоти, призначений для дванадцятипалої кишки, товстої кишки, сліпої кишки, апендиксу тощо, коли їх буде успішно видалено, а також два чималі молочні дзбани, щоб зібрати дорогоцінну кров дорогоцінної жертви. Завгосп об’єднаного притулку для котів та собак, тут же присутній, чекав, щоб забрати наповнені дзбани і віднести їх у свій доброчинний заклад. Упорядники цього ґрандіозного дійства вирішили попоштувати його героя чудовим частунком, який складався з яєшні з шинкою, добре просмаженого біфштекса з цибулею, гарячих булочок і міцного чаю, який підбадьорить і мертвого, а герой, приготувавшись до неминучої смерти, виявляв зразкове самовладання і живий інтерес до всіх перипетій драматичного видовища, проте він, прагнучи до високого і довершуючи своє самозречення, рідкісне в наші часи, висловив своє останнє побажання (виконане негайно), щоб його частунок розділили порівну між членами Товариства Хворих і Нужденних Квартиронаймачів на знак його уваги до них і пошани. Емоційний настрій загалу сягнув свого nec і non plus ultra[202], коли наречена його проштовхалася крізь тисняву глядачів, зашарівшися, і впала на його груди, на мужні груди того, хто ладен був вирушити у вічність заради неї. Герой обняв її гнучкий стан, ніжно шепочучи: Шейло, ти ж моя кохана{619}. Коли він назвав її так інтимно на ім’я, вона стала пристрасно цілувати всі містини свого коханого, які були доступні для її поривів, попри суцільний крій його в’язничного вбрання. Вона присягнулася йому, що ніколи не забуде свого хлопця-героя, який пішов на смерть, співаючи пісню, наче на матч ірландського футболу в парку Клонтерк, і солоні струмки їхніх сліз потекли єдиним потоком. Вона нагадала йому про щасливі дні їхнього дитинства на берегах Анни Ліффі, де вони тішилися невинними підлітковими розвагами, і, забувши про жахливі обставини сьогодення, вони сміялися від щирого серця, і весь огром глядачів разом із високоповажним пастором поринув у вир усезагальних веселощів. Це стовпище люду несамовитіло від радісного сміху. Однак довелося згадати про те, що їх чекає сумна дійсність, і вони востаннє потиснули одне одному руки. Потоки сліз знову ринули з їхніх сльозоточивих залоз, і все людське юрмище, зворушене до глибини душі, зайшлося нестямним плачем, та навіть слуга Христовий похилого віку і той був засмучений не менше, ніж інші. Здорові дужі хлопці, доглядачі порядку, привітливі крем’язні з ірландської королівської поліції, не соромлячись, відкрито послуговувались своїми носовими хусточками, витираючи сльози, і можна з певністю твердити, що в усьому цьому досі небаченому велетенському зборищі жодне око не залишилося сухим. А потім сталася оказія, що, певно, вразила кожного своєю незвичайною романтичністю. Річ у тім, що красунчик, який щойно закінчив Оксфордський університет, відомий своєю лицарською прихильністю до жіноцтва, показує свою візитну картку, банківський рахунок і родовідне дерево й пропонує свою руку й серце бідолашній юній леді, благаючи відразу призначити день шлюбу. І його пропозицію прийняли тут-таки. Кожній леді з тих, що присутні, вручили високохудожній сувенір — брожку з черепом і кістками, і цей дарунок, як коштовний, так і доречний, спричинився до нової хвилі радісного захвату; коли ж галантний вихованець Оксфорду (до речі, нагадаємо, нащадок одного з найшанованіших родів у історії Альбіону) настромив на палець нареченої, що мило зашарілася, коштовну обручку зі смарагдами у формі трилисника з чотирьох листів, захват публіки перейшов усі межі. Та навіть сам суворий начальник військової поліції Томкін-Максвелл ффренчмуллан Томлінсон, що керував сумною процедурою, той, який, не повівши вусом, розстрілював десятки сипаїв, прив’язуючи їх до жерла гармат, навіть він не спромігся стримати своїх природних почуттів. Його рука в броньованій рукавичці змахнула непрохану сльозу, й ті обрані бюргери, які складали його близький entourage[203], могли почути, як він мимрить сам до себе: