— Холодно бідній Дженні нині, — сміється Джо. — Зосталася лиш в сорочині.
— Для тебе, Джо, надія є, — кажу йому. — Ти б, мабуть, залюбки запопав огузок цієї телиці?
Отак ми сидимо, а небавом заходить Джон Вайз Нолан і з ним Ленеган, і обличчя в нього видовжилося так, наче він ще й досі не снідав.
— Ану ж бо, — питає Громадянин, — які там новини з театру подій? Що там ці барани з муніципалітету на своєму зборищі, на галай-балай вирішили щодо ірландської мови?
О’Нолан, красуючись у своєму блискучому риштунку, низьким поклоном пошанував могутнього вельможного й несхитного володаря всього Еріну й довів до його відома те, що відбулося, а саме, як достойні зверхники найпокірнішого з усіх міст того царства і другого міста з його найбільших, зустрілися з ними в Домі Ради і там, укупі помолившися богам-уседержителям, що мешкають у надземних висотах, радили урочисту раду, міркуючи, чи буде яка спромога знову піднести серед смертних крилату мову кельтів, розполовинених морями.
— Це крок уперед, — каже Громадянин. — К бісовому батькові брудних свиней саксів із їхньою гидкою говіркою.
Аж тут озивається Дж. Дж., викаблучуючись під джентльмена, демонструє розважливість: кожне, мовляв, повідомлення можна тлумачити і так і інакше, і факти бувають оманливі, а Нельсон, знаєте, дивився в прозірну трубу сліпим своїм оком{643} і вийшло на краще, і чи можна звинуватити сукупно геть усю націю, і Блум теж до нього підпрягається, проповідує миритись, бо не треба сваритись, бо у них колонії, у них цивілізація.
— У них, скажемо точніше, сифілітизація, — кепкує Громадянин. — Хай собі йдуть під три чорти. І хай кара Божа спостигне цих сучих синів. Нічого вони не створили вартого уваги ні в музиці, ні в живопису, ні в літературі. Коли є у них щось від цивілізації, то воно вкрадене у нас. Тільки й того, що харамаркають своєю кривою мовою.
— Родина європейських народів… — заводить Дж. Дж.
— А вони не європейці, — заперечує Громадянин. — Я був у Європі з Кевіном Ігеном Паризьким. Там їх не видно і сліду, і мови їхньої теж у Європі, хіба що окрім у cabinet d’aisance[213].
Джон Вайз цитує:
— І в’януть красні квіти небачені ніким.
А Ленеган, який трохи тямить францужчину, проголошує:
— Conspuez les Anglais! Perfide Albion[214]!
Промовив він ці слова і підняв у своїх міцних великих могутніх долонях великий келих міцного темного пінявого елю і, видавши бойовий поклик свого клану Лам Дерг Абу[215]{644}, осушив його за перемогу над ворогом, над плем’ям могутніх відважних героїв, що правлять морями і сидять на алебастрових тронах{645} безмовні, наче безсмертні боги.
— Що там з тобою сталося? — питаю я Ленегана. — У тебе такий вигляд, наче ти ходив пішком і вернувся з порожнім мішком.
— Золотий кубок, — відповідає він.
— А хто виграв, містере Ленеган? — питає Террі.
— Кобила Реклама, — каже він. — Двадцять до одного. Звичайнісінький аутсайдер. Решта по нулях.
— А Бассова кобила? — питає Террі.
— Вона ще скаче, — каже він. — Ми всі ухопили шилом патоки. О’Шпар поставив два фунти за моєю підказкою на Скіпетра, за себе і за свою знайому.
— Я теж поставив півкрони, — признається Террі, — за порадою містера Флінна, на Зінфанделя. Це коник лорда Говарда де Вальдена.
— Двадцять до одного, — скрушно повторює Ленеган. — Живемо як у смердючому нужнику. Реклама, — повторює він. — Захапала перше місце. То треба ж таке. Скіпетре, твоє ім’я — зрадливість.
І він хапає бляшанку, що залишив Боб Дорен, і дивиться, чи не зостався там який недоїдок, щоб підживитися надурняк, а те собаче стерво ходить за ним, зирить, чи йому пощастить щось знайти у бляшанці, піднявши свій слинявий писок. Марно бабця скрізь шукає, кістки песику немає.
— Чого нема, того нема, хлопче, — вибачається він.
— Ти на нас не ображайся, — втішає собаку Джо. — От якби виграла наша конячка, то все було б інакше. А так — поживився інший пес.
А Дж. Дж. із Громадянином сперечаються щодо законів та історії, а Блум і собі докидає туди свого п’ятака.
— Дехто, — каже Блум, — у чужому оці помічає порошину, а в своєму не бачить і колоди.
— Raimeis[216] — заперечує Громадянин. — Сліпий по-справжньому це той, хто не хоче бачити, до вашого відома. Куди щезли наші двадцять мільйонів ірландців, которих тепер лишилося тут тільки чотири мільйони, наші втрачені коліна? А наші гончарні вироби, наші тканини, найкращі в усьому світі! А наша вовна продавалася в Римі ще за часів Ювенала, і наш льон і наша камка, яку тчуть в Антримі, і мережива з Лімерика, наші чинені шкіри і наше біле скло з-під Баллібоу, і гугенотський поплін, який ткали у нас від часів Жаккара з Ліона, наші ткані шовки і наш фоксфордський твід, і ручна вишивка гарусом у кармелітському монастирі в Нью-Россі? Та нічого такого не було створено ніде в цілім світі! Де ті грецькі купці, які пливли повз Геркулесові Стовпи? Тепер це Ґібралтар, захоплений ворогом людського роду, і прямували вони у Вексфорд на Карменський ярмарок, і везли на продаж золото і Тирську пурпурову фарбу. Почитайте Таціта із Птолемеєм або принаймні Гіральда Камбрійського{646}. Вино, хутро, мармур із Коннемари, срібло з Типперарі, кращого не знайти, наші коні, вони й досі відомі скрізь як ірландські коники, а король іспанський Філіп за право ловити рибу в нашому морі платив чимале мито. Тож яку купу грошей повинен сплатити нам підступний Джон Буль за нашу пропащу торгівлю, за наші розорені оселі? І за те, що не схотів поглибити річища Берроу і Шаннона, і залишив мільйони акрів боліт і мокви, щоб ми гинули від сухот.