— Усе це правда, — веде своє Блум, — але я мав на увазі…
— Ми давно вже чекаємо цього дня, Громадянине, — каже Нед. — Ще відколи бідна старенька казала нам, що французи наближаються з моря, що вони висаджуються в Кіллалі{653}.
— Атож, — підтверджує Джон Вайз. — Ми билися за Стюартів, а вони нас кинули напризволяще, коли рушила навала вільямітів. А пригадайте Лімерик і порушену угоду на камені. Найкращі наші люди проливали кров у війнах, захищаючи інтереси Франції та Іспанії, відомі дикі гуси. Про битву при Фонтенуа чули? А Сарсфілд, а О’Доннелл, герцоґ Тетуанський у Іспанії, а Улісс Браун із Камюса, який став фельдмаршалом у війську Марії Терезії. Але яка була з того користь нам?
— Французи! — бурчить Громадянин. — Повсюдні вчителі танців. Хіба ви самі не знаєте? Для Ірландії добра від них, як від козла молока. А тепер вони заходилися створювати entente cordiale[218] з підступним Альбіоном на обідах Тей Пея. Баламутники Європи, і баламутили її завжди.
— Conspuez les Français[219] — каже Ленеган, отримуючи свій кухоль пива.
— А якщо згадаємо про прусаків та гановерців, — додає Джо, — то чи не задосить ми терпіли цих покручів-ковбасників на троні від курфюрста Ґеорґа до цього німецького дилда і старої сучки з обдутим черевом, яка оце віддала Богові душу?
І, прости Господи, я мало не вмер зо сміху, коли він став показувати стару Вік в окулярах, як вона щовечора упивається в своєму королівському палаці, спорожняючи при цьому цілу сулію шотландського самогону, а тоді машталір хапає її в оберемок і відвозить на грабарці в спочивальню, кидає в ліжко, а вона сіпає його за баки і заводить давніх пісень про Егрен на Рейні та «Прийди туди, де випивка дешевша».
— Що ж, — озивається Дж. Дж. — Зате нині ми маємо Едварда-миротворця.
— Скажіть це комусь іншому, — відмовляє Громадянин. — Цей гультяй не до миру шукає дороги, а до жінок, слабких на передок. Словом, він не миролюб, а баболюб. Едвард Гвельф-Веттін!
— А як ви ставитесь, — допитується Джо, — до цих святих та Божих ірландських попиків і єпископів, які розмалювали його покої в Мануті біговими клейнодами його Сатанинської, тобто Британської, Величности й зображеннями усіх коней, на яких їздили на перегонах його жокеї? Адже він граф Дублінський.
— Треба було б зобразити там усіх шльондр, на яких він сам поїздив, — зауважує малий Елф.
А Дж. Дж. переконливо пояснює:
— Їхня превелебність була змушена відмовитися від цієї ідеї за браком місця.
— Може, подужаєш іще ’дну, Громадянине? — питає Джо.
— Так, сер, — відповідає той. — Подужаю.
— А ти? — питає він.
— Дуже вдячний тобі, Джо, — кажу я. — Бодай тобі добра година та грошей торбина.
— Повторити всю дозу, — загадує Джо.
А Блум знай торочить і торочить своє у балачці з Джоном Вайзом, не скидаючи свого сіробуробруднобрунатного кольору капелюха і вилупивши здорові, як сливи, баньки.
— Гоніння чужих, — каже він. — Уся всесвітня історія свідчить, що воно було повсюди і завжди. Розпалює ворожнечу між націями.
— Чи ви знаєте, що воно таке, нація? — питає Джон Вайз.
— Знаю, — відповідає Блум.
— І що ж воно? — допитується той.
— Нація? — каже Блум. — Нація — це люд, який живе в одному місці.
— Ну, тоді, — сміється Нед, — виявляється, що нація це я, бо я вже цілих п’ять років живу в одному місці.
Звичайно ж, усі ну потішатися з Блума, а він хоче якось викрутитися:
— Чи, може, живе у різних місцях.
— До таких належу і я, — каже Джо.
— Дозвольте мені поцікавитися, якої ж ви нації? — питає Громадянин.