Чи то сталось якраз тоді, коли він, вона?
Ет!
Містер Блум дбайливою рукою розправив свою мокру сорочку. О Боже, те криве чортеня. Починає холодити й прилипати до тіла. По тому не дуже приємно. Проте слід якось позбутися. Їм байдуже. Може, їх хвалять. Ходи додому, з’їж хлібця, випий молочка та помолися перед сном з діточками. А хіба ні? Природне видовище псує все враження. Треба, щоб було, як на сцені, грим, костюми, поза, музика. І назва теж. Amours акторок. Нелл Гвін, місіс Брейсгердл, Мод Бренскомб{678}. Завіса піднімається. Срібне сяйво місяця. Дівчина замріяної душі. Ходи-но, миленька, поцілуй мене. Проте я відчуваю. Чоловікові надає сили. У тому й полягає таємниця. Добре, що я виточив, виходячи від Дігнема. То через сидр. Інакше не зміг би. По тому співати хочеться. Lacaus esant taratara[248]. А що, коли б я до неї заговорив? Про що? Кепський задум, коли не знаєш, як скінчити розмову. Спитаєш їх, а вони на відповідь тебе питають. Добра ідея, якщо нема іншої ради. Чудово, звичайно, коли скажеш: добрий вечір, і бачиш, що вона охоча: добрий вечір. А темного вечора на Аппієвій дорозі я ледве не заговорив до місіс Клінч{679}, гадаючи, що вона. Ф’ю! Дівчина на Міт-стрит тієї ночі. Я призвів її до того, що вона говорила буцімто бридоту, а насправді ні. Вона називала своїм ковчегом. Дуже важко знайти таку, що. Агов! Як їм, мабуть, соромно, доки призвичаяться, коли вони спиняють, а ти не озвешся. І поцілувала мені руку, коли я дав їй ще два шилінги. Папуги. Натисни ґудзика, і пташка писне. Краще б не називала мене сером. О, її уста у пітьмі! Як вам не соромно, одруженому, з самотньою дівчиною! Оцим вони тішаться. Забрати мужчину від іншої жінки. Чи навіть почути про це. Я ж навпаки. Радий спекатися чужої дружини. Доїдати його недоїдки. Чолов’яга в Бертоновій корчмі випльовував хрящ. Той лист ще й досі в моєму гамані. Від того половина всіх нещасть. Але часом може статися, ні, не думаю. Заходьте. Все налаштовано. Я мріяла. Що? Починається найгірше. Як вони змінюють тему розмови, коли вона їм не до вподоби. Питає, чи ти любиш гриби, бо вона знала одного джентльмена, який. Або спитає тебе, що слід сказати, коли передумаєш і відмовишся. А проте, аби я прагнув довершити діло, то сказав би: я хочу, щось на цей зразок. Бо я хотів, Вона теж. Образити її. Потім помиритися. Удати, що чогось страшенно хочеш, а потім відмовитися заради неї. Це їм лестить. Мабуть, вона увесь час думала про когось іншого. Ну, то й що? Так воно й повинно бути, якщо вона міркує розсудливо: він, він і він. Все залежить од першого поцілунку. Сприятлива хвилина. Щось усередині в них вибухає. Чулу душу видно з очей, тайкома. Перший порив — найщиріший. Пам’ятають довіку. Моллі, лейтенант Малві, що цілував її під Мавританською стіною біля парку. Їй було п’ятнадцять, вона мені казала. Але груди випиналися. По тому заснула. То було після обіду в Гленкрі, коли ми їхали додому через засніжену гору. Скреготіла зубами уві сні. Лорд мер теж на неї накидав оком, Вел Ділон. Апоплексичний.
Вона з ними, дивиться на фейєрверк. Мій фейєрверк. Шугає вгору ракетою, додолу падає каменем, А діти, мабуть, близнята, чекають якоїсь пригоди. Хочуть стати дорослими. Одягають материне вбрання. Часу доволі, ще зрозуміють, що в світі до чого. І та, чорнява, з копицею на голові й негритянським ротом. Я знав, що вона вміє свистіти. Рот наче для того створений. Як у Моллі. Чому та шикарна повія у Джемета вдягла вуаль тільки до носа. Чи ви ласкаво не скажете, котра зараз година? Я скажу тобі, котра година, у темному завулку. Щоб не віддувалися губи, щоранку сорок разів промов «примхи і призми». Та ще й малого голубить. Збоку все видно. Звичайно, вони розуміють, бачачи птахів, тварин, немовлят. До певної міри.