А зараз поговорімо про те товариство, що явно намірилося там напитися по саме нікуди. По обидва боки стільниці засіли вчені, так би мовити, мужі: юний Діксон, що від святої Марії Милосердної, а з ним друзі його Лінч і Медден, світила медицини, а ще той муж щирий, що ім’я йому дано Ленеган, і такий собі Кротерс із Альби чи то пак Скотії, і юний Стівен, із виразом послушника на обличчі, посаджений во главі стола, і Костелло, кого прозивали ще Панч, себто П’ястук, бо знали: накостеляє хоч би й кому, а проте всіх їх перевершив тихий тишко Стівен: сей-бо вже геть сп’янів і знай вимагав, щоб йому долили ще «півскляночки меду», — і тут-таки благим мужем сидів добропристойний сер Леопольд. Одначе всі вони чекали, коли ж появиться молодий Малахій, а той-бо завжди намагався, якщо пообіцяв, будь-що дотримати обіцянки. Сер Леопольд сидів іще й тому, що його вабило товариство сера Саймона та Саймонового сина, юного Стівена, а ще тому, що мав нарешті, після стомливих та тривалих мандрів по світу, спочинок та ще й пошанівок від товариства щонайпочесніший. Жалість жалить його, пристрасть випирає в двері, аби помандрував далі й далі, одначе й покинути притулок сей йому ніяк не хочеться.
Учених мужів зібрався там гурт добірний. І йшлося цього разу між ними про те, чи доконче слід жертвувати життям матері, аби врятувати життя новорожденне. Кілька років тому в цьому ж таки притулку Горна саме так і сталося (тодішній лікар уже й переставився) і напередодні фатального кінця породіллі з Еблани були скликали всю місцеву медицину, од професорів, аптекарів до цілителів. І коли жінка померла, всі заявили, що їй слід було ще жити та й жити. А доти твердили, що жінці належить народжувати дітей у муках. Каяття знижує провину наполовину, сказав тоді юний Медден. Господь прощає грішникам. Не дозволено убивати живу істоту аби тільки тим самим урятувати іншу. І немало було таких а поміж них і юний Лінч хто засумнівався припустивши зло запанувало в світі як ніколи дарма що простолюд гадав інакше адже ні закон ні його судді так і не придумали як зла позбутися. Бог дарує воздаяніє. Щойно це проказано як усі водно заволали що ні ім’ям нашої Пренепорочної Матері хай жити лишиться чоловікова дружина а новорожденне хай помирає. І в цьому дусі розвели вони балаканину превеликую хто заради самої суперечки а хто задля все нової випивки понеже муж щирий Ленеган про теє добре дбав аби всім і щораз і всякчас було налито щоб принаймні веселія не бракувало. Тоді юний Медден усім показав як воно все єсть і коли він сказав що таке переставлення її та як заради святої віри та на пораду прочанина й ченця і заради обітниці которую він дав святому Ултанові Арбракканському{696} доброчесний муж її не здолає дружини кончину перестраждати то скорбота велія пойняла їх усіх. І на теє юний Стівен такі слова возглаголив: Нарікання, панове, є річ частая поміж люду мирського. Обоє, мовляв, і дитя, і родительниця його, нині Творця свого прославляють, одне во тьмі утробній, а друге — в огні очисному. І за теє Йому од нас дяка велія. Але як це так, що ми тії душі їхні богоуможливлені унеможливлюємо отут нощно? Сим-бо ми гріх скоюємо супроти Духа Святого, Бога Самого, Господа й Життя Подателя. Позаяк, шановні, мовив він, уся усолода наша єсть коротка вельми. Ми ж бо засоби лише для існування істот крихітних усередині нас і природа має інші цілі, одмінні од тих, що ми їх плекаємо. І тоді юний Діксон, молодший за Панча Костелла, запитав, чи той відає, що ж то воно за цілі такії. Але цей останній, випивши забагато зілля хмільного, тільки й одповів: хай-но йому поталанить хоті своїй волю дати, так і збезчестить першу-ліпшу жону, хай вона буде чи заміжня, чи дівиця, чи хабалиця. На що Кротерс із Альби-Скотії проспівав хвалу звірові-однорогу которую склав юний Малахій: мовляв, звір той раз на тисячу літ доходить рогом своїм, а інші в той час йому глузами дошкуляють, прикликаючи в свідки святого Футина уд{697}, здатний коїтус коїти, як теє всякому чоловіку властиво. І всі присутні ну сміятися так-то весело — всі, крім юного Стівена й сера Леопольда, що й не насмілювався ніколи сміятися надто одверто, а причиною тому був гумор його дивний, якого не хотілося йому виказувати, а ще ж даймо на те, що мав він жалость велію до тої, которая саме народжувала, і не впадав у розмисли, хто вона єсть і де пробуває. Тоді спогорда заговорив юний Стівен про Матір Церкву, що воліла одринути його од персів своїх, і про канони й догмати, й про Ліліт, покровительку абортів, про набухання, яке учиняє вітер сім’ям блискучим ясноти чи силою цілунку упирського устами в уста, чи, як говорить Вергілій, через заходу вплив, чи через сморід квіту місячного, чи коли вона зляжеться з жоною, яку допіру пойняв муж її, effectu secuto[254], а чи з нагоди омовіння, на думку Аверроеса та Маймоніда Мойсея. А ще сказав він, як наприкінці другого місяця входить у плід душа та як у всіх і завсігди наша Свята Матір нагодовує душі во славу Божу, а мати земна учиняє воістину яко самиця, що приплід приносить по образу скотію, і канон велить їй згинути, так-бо рече й сей, хто рибалки печать має, сам Петро благословенний, на чийому камені Свята Церква воздвигнута єсть. Тоді всі яко старі парубки звернулися до сера Леопольда із запитанням, чи б він у випадку подібному волів піддати її отакій небезпеці — важити життям заради порятунку нового життя. Обачливо міркувавши, волів він відповісти так, щоб усім підійшло; отож, обхопивши підборіддя рукою, відповів, за звичаєм своїм, нещиро, мовляв, наскільки відомо йому, чоловікові мирському, завсігди більше схильному до пізнання природи, та припускаючи, зі свого досвіду, можливість настільки рідкісних випадків, Матері Церкві однаково вигідно єдиним ударом отримати і народини й смерть, і в такий-то спосіб хитромудрий уник від прямої відповіді на запитання їхнє. Правду мовиш, друже, погодився Діксон, сиріч, коли дозволенно так висловитися, слово, істиною вагітне. Се вчувши, юний Стівен звеселів дивоглядно і ствердив, що той, хто обкрадає вбогого, позичає тим самим Господові, понеже юнак сей, захмелівши, впадав у гумор нестриманий, що й потвердилося наразі сим випадом презухвалим.