Але сер Леопольд, навсупереч сим словам, зберігав вигляд поважний, бо співчував породіллям, що кричали, зойкали так жахливо, і думав про добру свою пані Меріон, що була породила йому єдиного хлопчика, який на одинадцятий день життя свого помер, і ніякі лікарі не спроможні були його врятувати, отака-бо випала йому чорна недоля. І лиха ся утрата сповнила серце їй тугою незглибною, а коли мали ховати дитя померле, виплела вона йому камізелечку з вовни од найгарнішого в отарі ягняти, аби Руді не замерз там, не згинув зовсім без сліду (бо ж була тоді саме середина зими), отож нині сер Леопольд, зоставшись без нащадка чоловічої стати, покладав сподівання на другового сина, замкнувшись у скорботі за втраченим щастям своїм, і, всякчас оплакуючи втраченого синочка такої тендітної хоробрости (адже все у немовляті свідчило про неабиякі справжні здібності), десь до такої самої міри жалкував за юним Стівеном, за життям його безладним, розтрачуваним на бенкети з пияками та на гульбища з повіями.
А тим часом юний Стівен наповнив усі чари, що порожні стояли, так що питія лишилося геть-то мало, хоча найрозважливіші з товариства й боронили йому доступ до келихів своїх, а він напирав на тверезіших із таким-то запалом, спонукаючи та за верховного понтифіка молячись, ба навіть вимагав випити за вікарія Христова, бо ж той, мовляв, єсть іще й вікарій Брейський{698}. Ну ж бо підіймемо, закликав він, кубки наші та вип’ємо мед сей, який, сказати правду, єсть не тіла мого частина, а душі моєї втілення. Полишіте хліб розламувати тим, хто тілько хлібом єдиним жиє. І не бійтеся хоч би яких нестатків, бо сіє дужче втішить, ніж теє настрашить. Ось погляньте-но сюди. І він показав їм блискучі монети данини та грамоти золотарськії вартістю два фунти й дев’ятнадесять шилінгів, якими винагороджено його, так він глаголив, за пісню, хистом його складеную. І возрадувалися всі вельми, уздрівши багатства тії, бо досі панувала тут злиденність велія. І мовив він тоді достеменно ось які слова: Відайте, о мужі, така він прорік, що руїни часу воздвигають палаци вічности. Що се означає? Жадання вітер ламає терен колючий, але згодом процвіте з тернів ружа на древі хресному часу. Слухайте уважно. В жіночій утробі слово стає плоттю, але всяка плоть проминущая обертається в дусі Творця словом непроминущим. Се єсть післятворення. Omnis caro ad te veniet. Немає сумніву: могутнє імено тієї, що в утробі виносила тіло дорогеє нашого Вибавителя, Зцілителя й Пастиря, владущої матері нашої, матері всешанованої, і істинно Бернардус рече, що Вона вершить omnipotentiam deiparae supplicem[255], сиріч усемогутнє заступництво, понеже єсть Вона друга Єва, которая нас визволила, яко й Авґустин рече, а та, перша, доводиться нам бабусею, з якою в’яже нас вервечкою анастомозною пуповин наших, і тая запродала нас цілокупно, і сімено, й племено наше, за ябо, гроша ламаного не вартеє. Але тут єсть одна заковика. Чи пізнала вона Його, сиріч тая, другая, і достеменно була тілько творінням свого творіння, vergine madre figlia di tuo figlio[256], а чи вона Його не пізнала й тоді пребувала у зреченні або невіданні купно з Петром Риболовом, що мешкає в домі, якого збудував собі Джек, і з Йосипом-теслею, святим покровителем розривань щасливих усіх нещасливих шлюбів parce que М. Léo Taxil nous a dit que qui l’avait mise dans cette fichue position c’était le sacré pigeon, ventre de Dieu[257]! Entweder транссубстанційність, oder[258] консубстанційність, але тілько не субсубстанційність. І тут заволали всі, що то слово вельми лихеє. Зачаття без радости, провадив він, народини без переймів, тіло без ґанджу, утроба без роздуття. Нехай же розпусники поклоняються сьому з вірою і запалом. А ми воліємо вільною волею супротивитися сьому, промовляти супроти сього.
257
Адже п. Лео Таксіль повідомив нас, що той, хто призвів її до цього непевного становища, то був священний голуб, присягаюсь пузом Господнім!