— Дертий! Марш сюди, паршивцю.
Сердитий окрик змусив його покірно позадкувати до хазяїна, і той босою ногою відкинув його, зіщуленого, через купу піску. Він рушив ув обхід. Мене він не бачить. На краю дамби він потупцяв, затримався, понюхав каменюку, підняв задню ногу й пустив струмінь. Потюпав далі, задер ногу і швидко пирснув на каменюку, якої не обнюхав. Прості радощі злидарів. Потім його задні лапи стали розкидати пісок; потім передні — ну рити-копати. Щось він хоче поховати тут, свою бабусю. Він заглиблювався у пісок, рив-копав, зупинявся, до чогось дослухаючись, знову запально поглиблював яму гострими кігтями, та скоро охолов, леопард-дружок, пантера, плід перелюбу, живиться мерлятиною.
Після того, як він розбудив мене цієї ночі, той самий сон чи що то було? Постривай-но. Двері відчинені, заходь. Вулиця червоних ліхтарів. Згадай. Гарун-аль-Рашид. Я майже-майженько. Той чоловік повів мене, говорив. Я не боявся. Він ніс диню, підніс її мені до носа. Усміхнувся: пахне як фрукти з вершками. Це таке правило, сказав. Сюди. Заходь. Розстелено червоний килим. Побачиш, хто{108}.
Закинувши на плечі мішки, вони почвалали, червоношкірі єгиптяни-цигани{109}. Його посинілі ноги у підкачаних штанах тюпали по липкому піску, неголена шия туго замотана брунатним шарфом. Вона ступала слідом за ним жіночою ходою: бандит і його любаска. За спиною гойдається її здобуток. Її голі ноги обліплені піском і уламками мушель. Обвітрене обличчя, і навколо мають пасма волосся. За володарем його помічниця, пропаще створіння, прямує в наш Рим. Коли ніч приховає вади її тіла, вона напинає брунатну шаль і кличе з підворіття, де собачий послід. Її кавалір частує двох своїх друзів із Дублінського стрілецького полку в «О’Лохліна», що в Блекпітсі. А вона ж бо, як то кажуть злодійською говіркою, розгуляй малина. Білина чортиці під її смердючими лахами. Провулок Фамбелі-лейн тієї ночі: дух шкіряного заводу.
Безвідрадною втіхою{111} називає такі речі череватий Тома Аквінський, frate porcospino[55]. Адам безгрішний злягався, та не для плотської втіхи. Тож хай собі виспівує пелюсток цмачнющу річ. Мова анітрохи не гірша, ніж у нього. Балачка ченців, на поясах у них цокочуть чотки: злодійські слівця, у кишенях їхніх дзвякають зливки золота.
Проходять повз мене.
Зиркнули скоса на мій Гамлетів капелюх. А якби раптом я сидів тут голий? Та я ж не голий. Через піски{112} усього світу на захід прямують вони — у той край, де панує вечір, а за ними полум’яний меч сонця. Вона волочиться, плентається, плуганиться, тарабаниться, тарганить свою ношу. І приплив слідом за нею, на захід, тягне його місяць. У неї всередині припливи, міріади островів, кров не моя, ойнопа понтон. Виннобарвне море. Ось служниця місяця. Уві сні вологий знак будить її, каже: пора вставати. Шлюбна постіль, дитяча постіль, смертна постіль у примарному сяйві свічок. Omnis caro ad te veniet[56]{113}. Ось він летить, блідий вампір, його очі прозирають крізь бурю, його кажанячі крила кривавлять море, уста до її уст у поцілунку.
Ну от. То як, може, пришиємо цього хлопа? Де мій записник{114}. Уста до її поцілунку. Ні. Треба, щоб були двоє. Добре їх склеїти. Уста до її уст у поцілунку.
Його губи жадібно припадали до безтілесних губ повітря: уста до її лона. Лоно-оно-оно-но, а від лона до могили ми прямуємо все ’дно. Його уста розтулилися, та з них ані звука, лиш дихають: ооііаа: планети падають одна за одною з гуркотом, кулясті, розжарені гуркочуть далідалідалі. Паперу. Паперові гроші — к бісу їх. Лист шановного Дізі. Оце воно. Дякую за можливість одірвати чистий клапоть. Повернувшися спиною до сонця, він нахилився до плаского каменя і став писати. Оце вже вдруге забув узяти в бібліотеці бланки замовлень.