БЛУМ: Саме для чоловіка. Сумна музика. Церковна музика. Може тут.
Зоя Гіггінс, молода лярвочка в сапфіровій вузенькій спідничці з трьома бронзовими пряжками, на шиї вузький оксамитовий комірчик, киває йому і сходить до нього з ґанку.
ЗОЯ: Ви когось шукаєте? Він там усередині з другом.
БЛУМ: Це заклад місіс Мак?
ЗОЯ: Ні, у нас вісімдесят один, місіс Коген. Буває, підеш далі і знайдеш гірше. Матуся Патинка. (Наче давньому знайомому.) Цієї ночі вона сама трахається з хахалем, він у неї ветеринар, усіх певних конячок підказує та ще й платить за сина в Оксфорді. Робота надтермінова, але сьогодні у неї критичний момент. (З підозрою.) А ви, часом, не його батько?
БЛУМ: Категорично ні!
ЗОЯ: Бо обидва в чорному. Тоді, мабуть, хлопчик хоче трохи розваги?
Його шкіра відчула наближення її пальців. Рука поповзла по лівому стегну.
ЗОЯ: Де твої яєчка?
БЛУМ: Збоку. Дивно, що завжди праворуч. Мабуть, там важче. Мій кравець Мізайєс каже, що це буває в одного з мільйона.
ЗОЯ (враз стривожилася): У тебе твердий шанкр.
БЛУМ: Навряд.
ЗОЯ: Я ж відчуваю.
Вона стромляє руку в ліву кишеню його штанів і виймає звідти тверду почорнілу зморщену картоплину. Дивиться на неї і на Блума, напіввідкривши рот з вологими губами.
БЛУМ: Це талісман. Оберігає, на щастя.
ЗОЯ: То хай буде для Зої? Хай оберігає мене? За те, що я така добра.
Ховає свій здобуток з неприхованою жадобою собі в кишеню, бере його під руку, притискається, наче до коханого. Він ніяково усміхається. Лунає східна музика, повільно, такт за тактом. Він дивиться у її карі очі, обведені олівцем. Усмішка його теплішає.
ЗОЯ: Впізнаєш мене наступного разу.
БЛУМ (тужливо): Побачити газель{755}, красу азійських гір та піль, я мріяв уже не раз, та ба!..
Газелі вистрибують, пасуться на гірських схилах. Поблизу видніються озера. А по берегах їх лежать темні тіні кедрових гаїв. Повітря духмяне там від чудодійних пахощів кедрової смоли. Схід палає, сапфірове небо покреслене летом бронзових орлів. А під ним розпросторився жінкоград{756}, оголений і білий, у прохолоді та розкоші. Струмені водограю шепочуться в товаристві дамаських троянд. Величезні троянди шепочуть про пурпурові виноградні грона. І вино сорому, пристрасти й крови наливають таємно і шепочучись.
ЗОЯ (шепочучи, мугикаючи в такт музиці, одаліска усміхається, її губи зволожені мастилом із трояндової настоянки та смальцю): Шорах ані ввеноввах, бенонт Єршалоім[328].
БЛУМ (приворожений): Чуючи твою вимову, я гадав, що ти з доброго кореня.
ЗОЯ: А ти хіба не знав, що гадати шкідливо?
Вона любенько бере його вухо своїми золотими пломбованими зубками, дихаючи на нього затхлим часниковим духом. Троянди розступаються, відкриваючи для всіх золоту усипальню царів і їхні тлінні рештки.
БЛУМ (сахається, механічно продовжуючи пестити її праву грудь пласкою долонею.) Ти з Дубліна?
ЗОЯ (спіймала пасмо волосся, що випало з решти, і вплела його докупи): Бери вище. Я англійка. Курива у тебе, часом, немає?
БЛУМ (править своєї): Я рідко покурюю, зайчику. Буває сиґару. Дитяча гра. (Сміється.) Можна устами припасти до чогось іншого, а не до смочка з гіркою травичкою.
ЗОЯ: Давай далі. Цілу промову про шкоду.
БЛУМ (у чорному комбінезоні робітника з червоною краваткою-бантом, що майорить на вітрі, у вельветових штанях і капелюсі апаш): Виправити людство то справа безнадійна. Сер Волтер Ралей{757} привіз нам із Нового Світу цю картоплю і цю траву, перша, коли її споживаєш, убиває інфекції{758}, друга ж труїть слух, зір, серце, пам’ять, волю, розум, — словом, усе. Власне, він привіз отруту на цілі сто років раніше, ніж той, хто, забув його ім’я, привіз нам їжу. Самогубства. Облуда. Всі наші норови. А подивіться на наше громадське життя!
З далеких дзвіниць долинає опівнічний дзвін.
ДЗВОНИ: Вернися, Леопольде! Лорд-мером Дубліна станеш ти!