КІТТІ (гикає знову, від чого підскакує її закинута на ногу нога): Ой, перепрошую!
ЗОЯ (тут-таки відгукуючись): Твій хлопець тебе згадує. Зав’яжи вузлика на комбінації.
Кітті Рікетс похнюплює голову. Боа розгортається, сунеться, сповзає їй з плеча і по спині, руці, по кріслу спадає на підлогу. Лінч підіймає ту скручену гусеницю своїм жезлом. Вона звивається шиєю, вмощуючись зручніше. Стівен озирається на постать, що сидить навпочіпки, з кепкою дашком до потилиці.
СТІВЕН: Як по правді, то зовсім не важить, чи Бенедетто Марчелло{777} створив це, а чи знайшов готовеньке. Ритуал — це відпочинок для поета. Тут може вигулькнути який-небудь давній гімн Деметрі або супровід до Coela enarrant gloriam Domini[342]. Цим припускаються вельми взаємовіддалені сув’язі-супрязі й тональності-ладальності як гіперфріґійська та міксолідійська і геть-то несхожі тексти як ото галай-балай священиків перед Давидовим чи то пак Цирцеїним та що це я Церериним олтарем і Давидові напатяки зі стайні головному своєму тромбоннику навздогад його Давидової всемогутности. Mais, nom de nom[343], це вже Беркові штани, й зась їм до нашого жлукта. Jettez la gourme. Faut que jeunesse se passe[344]. (Замовкає, усміхається, показуючи на Лінчову кепку; заходиться сміхом.) А з котрого боку в тебе ґуля мудрости?
КЕПКА (поринувши в понуру зажуру): Гай-гай! Так воно, бо воно так. Бабський розум. Жидогрек — це грекожид{778}. Крайнощі сходяться. Смерть — найвища форма життя. Гай-гай!
СТІВЕН: Ти так сумлінно запам’ятовуєш усі мої помилки, вихваляння, промашки. Скільки ще мені заплющувати очі на таке віроломство? Брусочку!
КЕПКА: Гай-гай!
СТІВЕН: Коли так, то ось тобі ще. (Набурмошується.) Причина в тому, що тоніку й домінанту розділено найбільшим із можливих інтервалом, який…
КЕПКА: Який же? Договорюй. Та де тобі!
СТІВЕН (із зусиллям): Інтервалом, який. Є найбільшим із можливих еліпсом. Сумісний із. Остаточним поверненням. Октава. Яка.
КЕПКА: Яка ж?
За стіною грамофон оглушливо загорлав «Місто Священне»{779}.
СТІВЕН (різко): Те, що подалося на край світа, аби тільки не перетнутися з самим собою. Бог, сонце, Шекспір, комівояжер здобувають отим самих себе, коли сягають перетину з собою в самій дійсності. Стривай-но. Стривай одну мить. Прокляття на того голову, хто вкоїв цей гамір там на вулиці. Себе, якими вони самі були нескасовно наперед обумовлені стати. Ессо[345]!
ЛІНЧ (глузливо іржучи, підморгує Блумові та Зої Гіггінс): Ото вчену спічуху штовхнув, еге ж?
ЗОЯ (жваво): Боже поможи твоїм мізкам, він знає більше, ніж ти позабував.
З опасистою тупістю Флорі Толбот видивляється на Стівена.
ФЛОРІ: А я чула, цього літа кінець світу буде.
КІТТІ: Ні!
ЗОЯ (регочучи): Великий неправедний Боже!
ФЛОРІ (ображено): Он і в газетах про Антихриста писали. Ой, мені п’ята засвербіла!
Мимо, вигукуючи й лопочучи босими підошвами, пробігають, тягнучи хвостатого змія, обшарпані хлопчаки-газетярі.
ГАЗЕТЯРІ: Екстрений випуск! Результати перегонів на кониках-гойдалках! Морський змій у Королівському каналі! Щасливе прибуття Антихриста!
Стівен обертається і бачить Блума.
СТІВЕН: Час, часи та півчасу.
Рувим Дж. Антихрист, вічний жид, виставивши за спиною руку з розчепіреною хапучою п’ятірнею, важкою ходою виступає наперед. На крижі йому звисають мандрівничі сакви, звідкіля стирчать боргові розписки й неоплачені рахунки. Через плече в нього довгий човнярський гак, із якого розбряклою безформною масою висне на шлейках тіло його єдиного сина, спасенне з вод Ліффі. У дедалі густіших сутінках перевертами йде домовик у подобі Панча Костелла — із черепом гідроцефала, скошеним лобом, бульдожою спідньою щелепою та розбухлим червоним носом, горбатий і вихлявий.