НІМФА (з криком тікає, лишивши вуаль у його руках, її гіпс розтріскується, із тріщин пахкають хмаринки смороду): Полі!..
БЛУМ (навздогін їй): А то наче ви не пускаєтеся на всі заставки! І чого б то сіпатись? Ти й так у всякій слизоті. Я вже ж доскіпався. Вся ваша сила — в нашій слабкості. Ану ж бо, що нам належить як плідникам? Скільки з вас на шинквас? Читав я, ви оплачуєте на Рив’єрі кавалерів із числа танцівників. (Німфа голосить на бігу.) Ех! Шістнадцять років я гарував як чорний раб. То й що, суд мені присудить бодай п’ять шилінгів утримання? Обкручуйте інших кругом пальця, та не мене. (Принюхується.) А це що таке? Цибуля. Гнила. Сірка. Жир.
Перед ним стовбичить Белла Коген.
БЕЛЛА: Наступного разу ти мене вмить упізнаєш.
БЛУМ (холоднокровно оглядає її): Passée[365]. Стара баранина молодиться, мовляв: я — ярочка! Зуби з’їдені, вовни понаростало де не слід. Останній твій порятунок — сира цибуля на ніч, оздоровила б колір обличчя. І хоч сякий-такий масаж від подвійного підборіддя. Очі порожні, мов ті, осклілі, у твого опудала лисиці. Втім, такі вони якраз пасують до решти твоїх рис. Сказати більше нічого. Я тобі не пропелер із трьома лопатями.
БЕЛЛА (зневажливо): Авжеж, небагато з тебе наїдку. (Її свиняча манда рохкає.) Ххрохх!
БЛУМ (зневажливо): Почисть спочатку свого середнього пальця, що без нігтя: у тебе там холодний сік твого огиря крапотить із гребеня. Візьми пучок сіна та підітрися!
БЕЛЛА: Знаю я тебе, хвалька! Здох твій окунь!
БЛУМ: Бачив я твого — хазяїн дому розпусти! Продавець віспи та гною!
БЕЛЛА (обертаючись до піаніно): А котра з вас тут грала марш мертвяків із «Саула»?
ЗОЯ: Я. Побережіть свої мозолі. (Кидається до інструмента й вибиває акорди перехрещеними руками.) Прогулянка киці по черепиці. (Озираючись.) Ану, хто там кохає моїх солоденьких? (Вмить опиняється знову біля стола.) Все, що твоє, — моє, а що моє, те мені.
Незадоволена Кітті обліплює зуби срібною фольгою. Блум підходить до Зої.
БЛУМ (лагідно): Віддай, будь ласкава, ту картоплину, добре?
ЗОЯ: Та це фантик, гарна, надто гарна штучка.
БЛУМ (із почуттям): Для тебе це ніщо, а мені пам’ять про бідолашну матінку.
ЗОЯ:
БЛУМ: З нею пов’язані дорогі мені спогади. Я дуже хочу мати її.
СТІВЕН: Мати чи не мати, ось де питання.
ЗОЯ: Ось, на. (Задирає подолок, оголюючи стегно, й видобуває картоплину, що була запхнута за горішній край її панчохи.) Хто сховав, той і знає, де знайти.
БЕЛЛА (набурмосившись): Що діється? У нас тут не вар’єте. І не розтовчіть мені того піаніна. Хто тут платить?
Підходить до піаноли. Стівен, попорпавшись у кишені, дістає за кутик банкноту й вручає господині.
СТІВЕН (із перебільшеною чемністю): Я видобув цього шовкового гаманця зі свинячого вуха публіки. Прошу пробачення, мадам. Із вашого дозволу. (Недбалим помахом тицяє в Лінча й Блума.) Ми обидва робимо ставки на цих перегонах, Кінч і Лінч. Dans се bordel où tenons nostre éetat[366].
ЛІНЧ (озивається від коминка): Дедале! Поблагослови її і за мене.
СТІВЕН (вручаючи Беллі монету): Червінець. Уже в неї.
БЕЛЛА (дивиться на гроші, потім на Зою, Флорі й Кітті): Ви хочете трьох дівчат? Це в нас по десять шилінгів.
СТІВЕН (захоплено): Сто тисяч перепрошень! (Знову попорпавшись, дістає й віддає господині дві крони.) Дозвольте, brevi manu[367], щось я трохи недобачаю.
Белла підходить до стола полічити гроші. Стівен розмовляє сам із собою односкладовими реченнями. Зоя схиляється над столом. Кітті зазирає через Зоїне плече. Лінч підводиться, поправляє кепку та, обійнявши Кітті за стан, приєднує і свою голову до гурту.